Для нього це було питання життя або смерті. Чому? Пояснимо. Річ у тім, що після прийняття Продовольчої програми і перебудов у керівництві сільським виробництвом над інститутом представників нависла загроза знищення. В деяких областях представників знищили одразу, подекуди до їхніх послуг ще вдавалися, але, як-то кажуть, нерегулярно, себто вряди-годи, в нашій області вони доживали останні дні. І ось тут товариш Жмак сполошився. Як же це — він більше не представник, не цар і не бог, не проїде більше райшляхами з таким супроводом, ніби він керівник дружньої держави з офіційним візитом, не засяде в незареєстрованій кімнаті райчайної і не подадуть йому курячих пупків у чорному соусі. Як це можна пережити і чи можна взагалі пережити!
Жмак кинувся до товариша Бориса Борисовича, до товариша Петра Петровича, просив, умовляв, обіцяв, благав дати йому можливість, спробу, шанс, повірити, понадіятись, показати себе. Ну, всіх представників, так би мовити, анулювали, а його, Жмака, хай зоставлять. Хоч на короткий час. В райони більше не посилають? Він згоден на колгосп. В найпередовіший, у найбагатший, де вже всього досягли, де все є, а він зробить так, що досягнуть ще вищого і буде ще більше! Вигадає такий почин, що прогримимо на весь Союз! Слово Жмака! Товариш Борис Борисович поставився до запевнень Жмака досить скептично. Скільки років їздили жмаки представниками в райони? В Продовольчій програмі сказано прямо: дати змогу і не заважати тим, хто вирощує хліб і дає м’ясо. Жмак кинувся до товариша Федора Федоровича — той теж його не підтримав. Перебудувалися, подумав Жмак, і вдарився до товариша Петра Петровича. Натурчав тому в вуха про почин, з яким прогримлять, наспівав сиренних обітниць і зваб, натякнув на свою вірність і відданість, а також готовність підтримати Петра Петровича, коли виникне надзвичайна потреба, — і одержав підтримку, розуміння й благословіння.
Не наше діло вдаватися в делікатні подробиці взаємин товаришів Бориса Борисовича і Петра Петровича, але можемо натякнути пунктирно, що Петро Петрович спав і бачив себе на місці Бориса Борисовича, а тому… (яка все-таки несправедливість панує в історії! Той, хто винайшов колесо, лишився безіменним. Автор «Слова о полку Ігоревім» так само вирішив продемонструвати скромність перед історією і вічністю і не полишив нам свого імені. Зате французький лікар — тільки подумати — лікар! — Гільйотен, вигадавши найстрашніше знаряддя для страти людей, дав йому своє ім’я — гільйотина. А от чоловік, який уперше застосував у письмі три крапки, цей універсальний знак замовчування, ухиляння від істини, цю найхитрішу на світі формулу на здогад буряків, щоб дали капусти, — цей справді геніальний чоловік благородно вирішив лишитися безіменним. Ми могли б справедливо вигукнути: яка несправедливість історії!)
Одне слово, товариш Петро Петрович виявив довір’я до Жмака. Пояснювати це можна всіляко. Може, сподіваннями на обіцяний почин, з яким область прогримить і прославиться (а хто б же був проти!). А може, тою загадковою хворобою, що зветься дифузний склероз, який проникає не тільки в тебе, у всі твої клітини, а й до сусіда, коли він до тебе тулиться, не так фізично, як символічно.
Між Жмаком і товаришем Петром Петровичем катастрофічне зближення відбулося саме не фізично, а символічно. Як-то кажуть: біля дурня і сам дурієш. Петро Петрович став на захист Жмака, і того послали представником до Веселоярська.
Не наше діло встручатися в механіку взаємин Бориса Борисовича і Петра Петровича. Хто там кого під’їдає, хто кому підкладає оту сільськогосподарську тварину, з якої роблять смачні ковбаси, хто там копає, а хто підкопується. У нас — Жмак. А в того — обітниця. Запевнення. Юс юрандум, як казали у давнину. Себто: клятва.
Як Цезар, він прибув до Веселоярська, прийшов, побачив, став метикувати. Ясна річ, перед цим добряче закусив.
Отож, добряче закусивши і запивши все… кухлярою сметани, товариш Жмак став рватися до почину.
Тут ми потихеньку починаємо занурюватися в стихію новітньої міфикології, а це вже потребує окремого пояснення. Всім відомо, що греки (та й інші народи) вигадали колись чимало барвистих міфів, простіше кажучи, розкішних побрехеньок, про пригоди богів, героїв і всіляких казкових істот. Як виникли міфи? Можна припустити, що поштовхом до того чи того міфа була справжня подія, а вже згодом кожен, хто про неї розповідав, щосили намагався виказати грайливість свого розуму і невтримність уяви, — ось так і понамотували на ті справжні події цілі клубки вигадок і безглуздь, а ми тепер маємо все це розмотувати! Як сказав поет: скільки того дива впало на прядива!