Отак воно й буває: одного машина з ніг до голови багнюкою заляпає, а він обтруситься — та й нічого, на іншого ж та багнюка тільки полетить і не дістане до нього, а він образиться так, що й не втішиш. Дорослі теж бувають, як діти. їм часто буває жалко себе. І хочеться плакати.
Зі своєю свинею в рай
Секретарем сільради з часів непростежуваних працювала Ганна Панасівна. Рудувата, пухкувата, веснянкувата, добра і мудра, як і дядько Зновобрать. Вік? Жіноча половина Веселоярська ділилася на три вікові категорії: дівчата, тітки, бабусі. Дівчата — це те, що йшло за дітьми, які статі не мають і належать до істот безгрішних (тобто: без грошей і без гріхів). Тітки — стан перехідний, мінливий і… сварливий. Визначається не так віком, як громадським статусом. Бабусі — це своєрідний лицарський орден, у який посвячуються або ж добровільно, або зусиллям молодих письменників, для яких село — суцільне бабусівство. Коли б Ганна Панасівна була просто собі жителькою села, колгоспницею, простою трудівницею, то, зважаючи на її вік (хоч і невизначений, але ще не дуже й високий!), її звали б просто: тітка Галька. Але вона належала до управлінської інтелігенції, та ще такого рангу! Тому — тільки Ганна Панасівна.
Ну, гаразд. А чим вона зустрічає нового голову сільради зранку? Може, гарячою кавою з теплими булочками? Але хто ж її зварить, коли дядько Обеліск взагалі не знає, що таке кава, а Ганна Панасівна заклопотана державними справами і не може розмінювати свій час на дріб’язок. Тоді, може, якимись втішними новинами: повідомити про доброзичливе згадування Веселоярська в центральній пресі або принаймні товаришем Жмаком? Нічого схожого! З заклопотаним і трохи розгубленим виразом обличчя Ганна Панасівна подає новому голові сільради аркуш паперу, де чорним по білому пишеться таке: «Телефонограма. Голові сільради товаришу Левенцю. Категорично вимагаю організувати вантажну машину з критим кузовом для перевезення з райцентру свині власної у Веселоярськ. Новопризначений викладач фізкультури Пшонь».
«Розігрують, — подумав Гриша, перечитуючи кумедний документ. — От гадство! Хто б же воно? Не інакше — Рекордя з Безтурботним. Напилися в чайній і вдарили по телефонах».
Але посада зобов’язувала, треба було приймати рішення, не виказуючи перед Ганною Панасівною ні вагань, ні сумнівів.
— Хто приймав телефонограму? — спитав Гриша.
— Я сама.
— А передавав?
— Та ніби сам оцей Пшонь.
— Може, Шпинь?
— Каже: Пшонь. Я ще перепитала, так він мене вилаяв.
— Ага, вилаяв. Тоді заберіть.
— Що?
— Телефонограму.
— То як же?
— А отак. Mи з вами хто? Радянська влада. А у Радянської влади вимагати ніхто не може. Просити — будь ласка. Але вимагати? Номер не пройде.
— Та це я написала «вимагаю».
— Ви?
— Бо він сказав: «Предлагаю».
— Ото! Ще краще! Коли так, то хай сидить зі своєю свинею там, де сидить. Де він такий узявся?
— Я навела довідки.
— І що?
— Він має призначення в нашу школу викладачем фізкультури.
— Оцей Пшонь?
— Він.
— А свиня?
— Про свиню в райнаросвіті не знають нічого. Кажуть: особисте розпорядження товариша Жмака.
Щодо особистого розпорядження Гриша не мав досвіду, тому почухав потилицю.
— І про свиню особисте розпорядження?
— Про свиню не казали нічого.
— То що ж — добувати йому машину?
— Я вже дзвонила Зіньці Федорівні.
— А вона?
— Лається.
— Я б теж лаявся.
— Тоді я в Сільгосптехніку. Попросила ремонтну літучку.
— А вони?
— Обіцяли після обіду дати.
— Ну, виручили ви мене, Ганно Панасівно. Спасибі велике.
Вже намірившись іти до свого кабінету, Гриша ляснув себе по лобі.
— А де ж цей Пшинь чи Пшонь житиме? Директор школи знає?
— Я подзвонила, а директор каже, що фізкультурника не просив, бо по сумісництву фізкультуру веде Одарія Трохимівна.
— У неї ж історія й географія!
— Дали ще години, щоб більша була пенсія.
— І їй уже сто років — яка ж там фізкультура!
— Одарію Трохимівну торік підлікували в Інституті геронтології.
— А цей Пшонь, він як — з сім’єю? Жінка, діти…