Тим часом дядько Обеліск бігав перед будинком сільської Ради, топтав своїми босими ногами клумби з квітами, зирив, визирав і прозирав на шосе до самих Шпилів і, щойно виткнулася з-за них сільгосптехніківська літучка, полетів до вестибюля, і по сходах, і по коридорах з неймовірним галасом:
— Їдуть! Вже їдуть! Вже вони тут! Вже ось вони!..
Як стверджують наші наукові авторитети, кілька українців, спраглих знань, свого часу слухали лекції славетного філософа Канта. Згодом вони загубилися в холодних полях історії, і ми так і не можемо знайти їхніх нащадків. Але Гриша Левенець відчув себе одним з тих нащадків, коли, піддавшись дії панічного галасування дядька Обеліска, вискочив зі свого кабінету, вибіг до клумб, вибіг на дорогу, став перед літучкою, яка теж стала перед ним, глянув у сподіванні і… Як сказав філософ Кант: «Сміх є афект від несподіваного перетворення напруженого очікування в ніщо».
Шофер загальмував. Літучка стала. Гриша підбіг до кабіни, зазирнув, крикнув:
— Привіз?
— Кого? — спитав шофер в уповільнено-степовому ритмі.
— Та того ж, із свинею.
— Нема.
— Як то — нема?
— Не було вже.
— Де ж він?
— Сказали, поїхав з Самусем.
— З Самусем?
— А я там знаю?
Шофер газонув — і гайда! Він не підлягав ні сільраді, ні колгоспові, ніяким адміністративно-територіальним поділам — у нього своє начальство, своє відомство, своя юрисдикція, кажучи по-вченому. Та це вже Гришу сьогодні не цікавило. Він мав тепер ждати молодшого Самуся, який чомусь опинився в райцентрі, не знати як довідався, що біля райнаросвіти сидить чоловік із свинею, який має їхати до Веселоярська, забрав того чоловіка і…
Ох, це «і» і три крапки після нього! Скільки читацьких сердець падало в прірви й безвісти від самого тільки графічного, сказати б, споглядання цього друкарського витвору: зображення звукового знака і загадкових трьох крапок! Але наша розповідь розрахована на селянські серця, які не знають інфарктів, нікуди не падають і не провалюються, а вперто й послідовно розганяють кров по жилавих тілах, виконуючи своє природне призначення.
Гриша Левенець, хоч і вознесений на вершини влади, не забув свого походження і свого селянського серця, його не злякало оте кантіанське перетворення напруженого очікування в ніщо, наділений від природи необхідною терплячістю, він зрозумів, що все для нього тільки починається, що випробування можуть бути тільки корисні,— отож треба було погамувати своє серце, забути про все, навіть про Дашуньку, і вперто ждати приїзду чоловіка з свинею.
Тепер його мав привезти молодий Самусь, а куди ж він його й привезе, як не до сільради?
Очікування виявилося затяжливим. Можна було б сказати: аж до темряви. Але ж яка темрява при суцільній електрифікації нашого сільського господарства? Дядько Обеліск гордовито пояснював молодому голові, що довкола сільрадівської садиби сяє тридцять дві електролампочки і тому, мовляв, тут ясно, як удень, через що йому самому часто не хочеться й додому, бо про сон він забуває при такому світлі, а вже що й про Хвеньку забуває, то про це спаси й помилуй!
Гриша про свою Дашуньку такого б не сказав, але службовий обов’язок примушував сьогодні не йти додому, а насолоджуватися сяянням тридцяти двох електролампочок і ждати Самусевої машини з новим веселоярівським громадянином.
І ось тут Гриша, мабуть, уперше відчув у собі дію механізму влади. Враження таке, ніби накрутили в тобі тугу пружину, а тепер вона стала розкручуватися, і запрацювали невидимі коліщатка, трибочки, маховички. Щоб нас не звинувачували в механіцизмі i наслідуванні філософа Ламетрі, одразу застережемося, що маємо на увазі коліщатка, трибочки, маховички соціально-біологічні, які можна б назвати й інакше: відчуття обов’язку, громадянська честь, вірність. Передовсім відчув він невідповідність такого питання, як робочий день для колгоспника і службовця в селі. Ще вчора був механізатором, який дивився не на годинник, а на сонце (в жнива й на сонце не дивилися ніколи), сьогодні ж, виходило, робочий день у нього кінчався о шостій вечора (дня!), коли в полях ще гримлять мотори і робота тільки набирає розмаху, коли пастухи ще й у гадці не мають попроваджувати корів додому, коли господині так само далекі від думки готувати вечерю для тих, хто в полі, коли навіть у сільському Будинку культури ще все перебуває в стані анабіозу, простіше кажучи — сплячки, і оживе тільки з початком темряви і завершенням денного циклу робіт, коли його неповторна, неперевершена, єдина в світі Дашунька ще тільки закладає раціони на завтра, а мама Сашка готується до останнього сьогодні доїння, вже не кажучи про десятки інших колгоспних спеціальностей, які можна б перелічувати досить довго і мальовничо (скажемо від себе).