Ну, гаразд, подумав Гриша, а навіщо ж йому даються оті зайві години, коли всі його земляки запекло трудяться, як то сказано, в поті чола? Чи тільки для того, щоб втішатися своїм становищем і неробством? Гай-гай! Гриша Левенець був вихований не в таких традиціях. Хай собі Ганна Панасівна, закінчивши свій сільрадівський день, поспішає додому, де в неї ціле маленьке господарство, племінник з трьома дітьми, яких вона має доглядати, та ще й стара хвора сестра. Хай дядько Зновобрать, який заслужив собі гідність і шану, визначає тепер, коли і скільки має затримуватися в сільській Раді,— він же, Григорій Левенець, повинен чесно і самовіддано виконувати свої обов’язки, постійно і старанно.
Ось так вони й опинилися з Обеліском перед прекрасним (хай позаздрять тисячі інших сільрад!) будинком Веселоярівської сільради, астрономічний день, власне, вже кінчався, але небесного світла на землі ще було досить, тож Гриша під дією своїх невидимих механізмів влади, а ще більше від переживань про невідповідність праці хліборобської і службівської, мимоволі звернув увагу на оті тридцять дві електролампочки, що ними так пишався дядько Обеліск. Гриша згадав, що садиба мами Сашки освітлювалася тільки однією електролампочкою, та й та була на стовпі, що стояв на вулиці. І, до речі, було досить. А тут цілих тридцять дві лампочки!
Вихований тіткою Лисичкою, він мимоволі став лічити. На комбайні це було просто. Квадратний метр, тоді гектар, тоді скільки колосків, а в кожному колоску скільки зернин, — ось і все твоє вміння, твоя чесність, твоя громадянськість. Скосив, підняв, обмолотив, урятував — честь тобі й хвала; зоставив на землі, притоптав, прикотив колесами, зневажив — ганьба довічна!
А тепер ці лампочки довкола сільрадівського будинку. Чи це не ті самі колоски, які ми мільйонами кидаємо на землю через недосконалість наших машин і наших душ? Ощадливе селянське око Гриші Левенця найперше засліпилося отими тридцятьма двома електролампочками, а тоді, порушуючи всі відомі закони оптики, поглянуло всередину самого себе, і що ж воно там побачило? Марнотратництво і більше нічого!
Гриша Левенець, навчений тіткою Лисичкою лічити кожне зернятко, кожен колосок, кожне стебельце, мимоволі став лічити всі оці електролампочки, які ми засвічуємо де треба й де не треба. Ось він голова сільради. А скільки сільрад на Україні? Він цього не знав, але здогадувався, що не менше п’ятнадцяти або й двадцяти тисяч. Двадцять тисяч сільрад, і кожна — по тридцять електролампочок тільки для зовнішнього освітлення! Які Дніпрогеси можуть настачити стільки електроенергії?
Гриша вжахнувся від своїх підрахунків і спитав дядька Обеліска:
— А хто засвічує все це світло у Веселоярську?
— Як хто? — здивувався Обеліск. — Таж я!
— А вам не здається, що в нас багато горить зайвих лампочок?
— Зайвих?
Дядько Обеліск не знав цього слова. То правда, що Хвенька своїм марнотратництвом давно вже довела його до розпачу. Все, що він заробляв і виробляв завдяки своїм трудовим зусиллям, вона вже й не розфітькувала, як-то кажеться, а розхвенькувала, коли так можна висловитися. Але ж то своє! А коли брати в державних масштабах, то тут Обеліск за розмах, за перевиконання, за достроковість у всьому! Нащо тому вугіллю, нафті, газу залягати в землі, питається? Видобути достроково, використати, попалити і водрузити обеліск!
— Владі треба буть щедрою! — заявив Обеліск.
— Щедрою? А за чий рахунок?
— Так нам же за електрику платить колгосп.
— Колгосп? — не повірив Гриша.
— А ви ж думали! В сільраді таких асигнувань не було й не буде.
Гриша промовчав, щоб приховати свою необізнаність, але в думці поклав з усім розібратися як слід і першим своїм кроком на високому посту визначив боротьбу за економію і ощадливість. Обставини ж складалися так, що ніяк не економилося найдорогоцінніше надбання нового голови — час. Майже цілий робочий день з’їдений клопотами з цим невідомим Пшонем, а тепер ще й доводилося доточувати до робочого дня мало не півночі. Ждали вони обидва неоднаково. Гриші давно вже кортіло додому, а дядькові Обеліску не терпілося побачити чоловіка, на якого він покладав такі великі (майже нездійсненні) надії. Тому нетерплячка Обеліска була все ж таки більша, і він перший почув ще за Шпилями Самусеву машину.