Колись казали: «Жінка в колгоспі — велика сила». А хіба тільки в колгоспі? І чи не стали ми жертвами чоловічої самовпевненості, уперто стверджуючи, що вся земна цивілізація — це породження патріархату, тобто чоловічого панування, диктату і зверхності? То тільки чоловікам так хотілося думати (а чоловіків на Землі завжди чомусь було менше, ніж жінок, може, тому, що чоловіків убивали на війнах), насправді ж у всі віки господинями життя (і навіть творцями політичних систем) були наші прекрасні подруги, володарки наших дум, чуттів і снів, повелительки й богині, непідкупні диктаторки, які завжди прагнуть нездійсненного, але й перші усвідомлюють цю нездійсненність.
Гриша так і не заснув до ранку, караючись відсутністю великих дум, до яких спонукала його Дашунька, коли ж задрімав, а тоді злякано прокинувся, то вже сонце на небі підбилося аж он де, дружини, ясна річ, не було, мами Сашки так само, на сковорідці синіла гумово захолола яєчня, сонце глумливо сяяло не так над Веселоярськом, як над новим головою сільської Ради Гришею Левенцем.
Він пішов на роботу пішки, відчуваючи перевагу над усіма тими головами, керівниками, начальниками, яких неодмінно возять прикріпленими до них машинами.
Будемо вважати це думками по дорозі, а тим часом Гриша Левенець дійшов до будинку сільської Ради, Ганна Панасівна, привітавшись, відчинила двері його кабінету, дядько Обеліск приніс графин із свіжою водою, починався новий день його діяльності на новій посаді.
Ганна Панасівна принесла цілий пук газет, поклала їх на стіл перед Гришею, мовчки тицьнула на підкреслене червоним олівцем.
— Що це? — спитав Гриша.
— Матеріали з преси, — відповіла Ганна Панасівна.
— Я сам читатиму. Гаразд?
— Та гаразд, — сказала Ганна Панасівна, — але ви ще не все знаєте.
— А що мені треба ще знати? — насторожився Гриша.
— Цього ніхто й ніколи не може точно визначити, — мудро усміхнулася Ганна Панасівна. І, вже йдучи до своєї кімнати, мимохідь, як то кажуть, повідомила:
— Там до вас дід Утюжок!
Почувши про діда Утюжка, Гриша усміхнувся, бо згадав, як той топив фашистського фельдмаршала і як одержав подяку від Верховного.
Дід Утюжок був сповнений найсерйозніших намірів. Не зворушило його й те, що новий голова сільради вийшов зустрічати аж до дверей, і ввів до кабінету, притримуючи за лікоть, і запропонував сідати, й не на офіційний стілець біля столу, а на диван під стіною.
— Ти, Гришо, сядь, а тоді вже я, — сказав Утюжок.
— Та ні, ви спершу, а вже тоді я.
— А ось же ти!
— Не можу. Ви наш шановний громадянин…
— Ага, шановний? — Дід Утюжок нарешті сів. — Шановний, я тебе питаю?
— Шановний.
— І почесний пенсіонер за мої заслуги?
— Почесний.
— Так, так, так. А хто в нас відає автобусом? Сільрада?
— Громадським транспортом — сільрада.
— А ти знаєш, що мені за мої заслуги вручено на довічне користування білет на автобус?
— Знаю. Сам голосував за це на правлінні.
— Ну, а що твій автобус? Оте Лосеня, що там шоферує, перевіряє у всіх білети, а в мене й не дивиться. У вас, діду, пожизнєнний, можете й не показувати. Як то не показувати? За яким таким правом? А я хочу показувати і щоб усі бачили! Зінька Федорівна свої ордени показує? Показує! Так і видзвонює ними, так і видзвонює! А в мене почесний білет! Яке він має право не перевіряти? Я тебе питаю: має він право?
— Не має.
— Я так і знав. Ти хлопець поштивий. В тебе й дід он, бач… Ну, одним словом, видай мені постанову!
— Постанову? Про що?
— Щоб перевіряли мій білет у автобусі.
— Я тут чоловік, ви ж знаєте, новий, а це питання складне, процедурне. Давайте домовимося так: я пораджуся з Ганною Панасівною, а тоді вже й зробимо все як годиться.
— То коли ж мені тепер навідатися? — підводячись з дивана, спитав Утюжок.
— Ну… Може, на тому тижні, а може…
— Ти тут бюрократії не розводь, синаш. Народ тебе обрав, то ти шануйся!
— Та я шануватимусь.
— От-от! А постанову мені, значить, видай! І щоб з печаткою і підписану червоним чорнилом. Можна книжечкою, а можна щоб і в рямця взяти й під скло.
Утюжок ще б довго теревенив, але його витіснив дядько Обеліск, користуючись правами службової особи.
— Діду, — сказав він суворо, — як виконавець сільської Ради, я повинен поговорити з головою.
— Та говори, чи я тобі що! — плюнув Утюжок, який уже відчував у Обеліску главу опозиції, що неминуче мала виникнути після тих змін, які сталися в керівництві.— Говори, та не заговорюйся! І отим своїм скажи, що отам перед сільрадою сидять!