Гриша нічого того не знав, не зреагував навіть на несвідоме повідомлення про опозицію з боку діда Утюжка, не здогадався визирнути у вікно, щоб побачити, як викрасовуються серед квітників, виплеканих Ганною Панасівною, Благородний і Первородний, Інтриган і Хуліган, Таксобі і Нітудинісюди, як плюються соняшниковим насінням цілий ранок і як пильно стежать за вікнами його кабінету.
Коли він відчинив вікно, вони вдоволено заплямкали:
— Ага! Задихається!
Коли визирнув і глянув на небо, закректали:
— Летіть хоче? Аби ж то!
Коли виткнувся з вікна й безсило витирав лице й шию хусточкою, заторжествували:
— Ага! Допекло!
А Гриша нічого того не знав, бо опозиція сиділа перед сільрадою, в контакти не вступала, на переговори не йшла і взагалі не заявляла про своє існування, так що коли б його спитали про опозицію, то він би з неймовірним здивуванням вигукнув:
— А що це таке?
Досі ще не дзвонив телефон, бо Гриша прийшов до сільради о сьомій годині ранку, навіть у гадці не маючи, що порушує трудове законодавство для установ, але тепер чорна скринька, яка стояла на столі, затарабанила так, що й мертвий би прокинувся. Гриша взяв трубку.
— Алло!
— Хто це? — закричало звідкись, не знати й звідкіля.
— Левенець.
— Що за Левенець?
— Голова Веселоярівського сільвиконкому.
— Ага! Тебе якраз мені й треба. Говорить Крикливець.
— Могли б привітатися, товаришу Крикливець, — спокійно сказав Гриша.
— Що-о? — закричав Крикливець. — Тобі там робити нічого? Ти знаєш, хто я такий?
— Знаю. А ви мали б знати, хто я.
— Ну, гаразд, вважай, що помирилися, — збавив тон Крикливець. — Слухай, Левенець, як ти думаєш: культуру в районі треба піднімать?
Гриша мовчав. Не тому, що був проти культури, а тому, що не знав, що казати.
— Ти мене чуєш? — знову загукав Крикливець.
— Та чую.
— То як ти — не проти?
— Та ні.
— Так чому ж ваш Веселоярськ на останньому місці по культурі? Ти мене чуєш?
— Чую.
— Чому ж мовчиш?
— Та мене тільки три дні тому обрали!
— За три дні, знаєш, що люди встигали зробити? Города цілі брали! Гагарін за дев’яносто хвилин землю облетів! А ти — три дні! Дай мені зведення про виторг по соках і вживай заходів! Вживай заходів і бувай здоров!
Розмова ввігнала Гришу в такий піт, що він знову кинувся до вікна і тільки тепер помітив опозицію, яка всілася поміж клумбами і вперто ждала, коли молодий голова провалиться або, як кажуть учені люди, зазнає фіаско.
Опозиція сиділа боса, але не голодна. Такі можуть просидіти хоч і вічність, гріючи ноги на сонці. Колись у селі не мили ніг, щоб вони не пітніли, тепер ходять босі на знак протесту, що споживкооперація не завозить кросівок «адідас». Тому шість босих дядьків під сільрадою не здивували Гриші. (Не здивувало його й те, що не було там ще двох: Раденького і Солоденького. Бо хіба ж світ не влаштовано так, що завжди знаходяться охочі дотримуватися нейтралітету, простіше кажучи, подивитися, що вийде з того чи з сього). Здивувало його те, що вони спокійненько собі сидять, не думають ні про яку роботу (а в сільського жителя роботи завжди повно!), курять сигарети «Прима» і демократично спльовують на викохані Ганною Панасівною клумби. Левенцю, який змалку звик до заклопотаності, для якого найвищим ідеалом була його рідна мама Сашка, дико було бачити одразу стільки нероб (хай вони навіть пенсіонери, але ж мають власне господарство!), та ще й у такому, сказати б, державному місці. Він трохи висунувся з вікна, наставив вухо, щоб почути, про що ж можуть говорити такі люди і чи взагалі можуть хоч говорити.
Бесіда тривала некваплива, але досить в’їдлива.
— Молодий! — казав один. — А з молодого що?
— Молоде — дурне.
— От Свиридон Карпович — ото голова!
— Всім головам голова!
— Поміняли шило на швайку.
— Треба їм, бачите, освіченого!
— Всі ходять у галстуках і з портфелями, а корови не дояться!
— Гой, хлопці, он Петро Безтурботний їде! Давай його до нового голови!
І тут Гриша став свідком того, як мисль може заволодіти навіть такою інертною масою, як оця опозиція, і творити дива. Вмить усі босі дядьки схопилися, побігли назустріч возові, на якому спав, за звичаєм, Петро Безтурботний, обаранили його, замахали руками, заговорили всі враз, розштурхали Петра, натурчали йому в вуха, стягли з воза і, підпихаючи в спину, попровадили до входу. Тільки тепер Гриша збагнув, що, мабуть, усі сьогоднішні відвідувачі з’явилися в нього не випадково, а підібрані й організовані були отою босою опозицією.