— Справа в тому, — угамувавши своїх, повідомив старший лімітроф, — що риби там немає ніякої. Не запускали ще й мальків. Ми були в конторі колгоспу, там нічого не знають. Ви, як представник влади, відповідаєте за те, що у вас діється. Знайдіть того чоловіка і…
Але шукати нікого не довелося, бо відчинилися двері, і власною персоною став на порозі Рекордя у новісінькому джинсовому костюмі, покручуючи довкола пальця ключики від батькового «Москвича».
— Ось він! Ось! — кинулися до нього лімітрофи з намірами далеко не ангельськими, але Рекордя відмахнувся від них, мов од мух, і через їхні козирки спитав Гришу:
— Що треба тут оцим дармоїдам?
— Це ти їм продавав квитки на вудіння? — спитав Гриша.
— Не квитки, а ліцензії.
— Так у ставку ж ще риби немає.
— А яке мені діло? Я уповноважений добровільного товариства мисливців і рибалок. У мене жетон. Маю право на всі водойми місцевого значення реалізувати ліцензії. А в оцих є якісь документи? Чого вони в робочий час сидять коло нашого ставка? Виклич міліцію, хай їх пошерстить!
— Та воно й справді,— сказав Гриша. — Товариші, прошу пред’явити…
«Товариші» позадкували до дверей.
— Дружніше, дружніше, — підбадьорив їх Гриша, — та не до дверей, а сюди, до мене. Чи, може, ви й теє?.. Може, ви справді лімітрофи?
— Лімітрофи? — крикнув хтось з рибалок. — Що це таке? Це образа! Ми!..
— А хто ж ви такі? — засміявся їм услід Гриша, а Рекордистові порадив: — Зникни і більше не потрапляй мені на очі.
— У мене жетон!
— Щезай разом із жетоном і з дружком своїм Безтурботним! Я ще в район подзвоню!
— Подумаєш, начальство! — пробурмотів Рекордя, крутячи ключиками вже не від себе, а до себе.
Ганна Панасівна принесла ще купу паперів — і Гриші вже було не до Рекорді.
Він заглибився в різні папери і тільки тепер схаменувся нарешті: що ж це з ним і як, і чому? Сон чи сміх, сміх чи сон, і чиє це на нього наслання?
Папери вжахнули його кількістю, розмірами, загрозливістю, загадковістю, а найбільше непотрібністю. Білі й сині, червоні й рябенькі, вузенькі й широкі, як стіл, тонкі до прозорості й цупкі, як палітурки, розлінієні й розмальовані, з розділами й параграфами, з пунктами й підпунктами, з правилами й винятками, негайні і тривалої дії, одноденні й розраховані на перспективу; папери з вимаганнями і домаганнями, нагадуваннями і попередженнями, запитами і закликами, просьбами і грозьбами. І все це сипалося на голови мізерного апарату (голова й секретар!) сільської Ради від організацій домінуючих і контролюючих, регулюючих і координуючих, першорядних і підрядних, консультативних і декларативних, престижних і дивовижних, але жодного паперу від керівних організацій!
Смішне й страшне! Гриша хотів підбігти до вікна, щоб ухопити в груди свіжого повітря, та вчасно згадав про босу опозицію. Невже й досі сидять?
— А немає тут, Ганно Панасівно, такого паперу, на який би ви не підготували відповідь? — звернувся він до секретарки.
— Та ви що, Григорію Васильовичу! — злякалася Ганна Панасівна. — Хіба таке можливе?
— То немає? Шкода. А то б ми відповіли… Ну, гаразд. А котушка ниток десятого номера у вас знайдеться?
— Можна виконавця в сільмаг послати.
— То попросіть — хай купить. Ось гроші. Брав для обіду, та, бач, обідати мені сьогодні не дали…
— Треба робити перерву, — порадила Ганна Панасівна.
— Забув.
— Завтра я вам нагадаю.
— Дякую.
Ганна Панасівна пішла, а до кабінету проник нечутно, мов чума, товариш Пшонь.
— Здається, я вас не кликав, — сказав Гриша.
— А я сам прийшов.
— Недавно ж бачилися.
— То було вчора.
— Ви там уже встигли з директором школи вступити в конфлікт?
— Не я, а він зо мною вступив у конфлікт! Та не на того напав! Я йому не дзвін! Я нікому дзвоном не буду! Я не дозволю!
— Дзвоном? — Гриша нічого не розумів. — Яким дзвоном? По- моєму, ви морочите мені голову.
— Ага, морочу? А ви знаєте, хто я такий? Ви думаєте, я Пшонь? Просто якийсь негідник перекрутив і обрубав наше славетне прізвище! Я не Пшонь, а Шпонька!
— Шпонька?
— Гоголя в школі проходили?
— Гоголь безсмертний.
— А раз Гоголь, то й усі його герої безсмертні.
— То ви Іван Федорович? — Гриша навіть підвівся і відійшов подалі від цього містичного чоловіка. — Скільки ж вам років? Сто п’ятдесят, двісті?