— Гаразд, — зітхнув Гриша. — М’яса ви не вживаєте. Але навіщо ж тоді вам свиня?
— Як-то навіщо? А може, я хочу її вигодувати і відпустити на свободу! Виступлю з почином: свободу — свиням!
— І для цього ви приїхали до Веселоярська?
— А хоч би!
Тут Гриша в душі позаздрив мудрій передбачливості дядька Зновобрать. Як вчасно він передав владу молодшому поколінню! А тепер хоч скач, хоч плач з цими пшонями і жмаками і їхніми починами!
Але посада зобов’язувала, і Гриша, не подаючи знаку, досить мирно розпрощався з Пшонем і взявся за нитки десятого номера, які приніс йому з сільмагу дядько Обеліск…
Щоб ніхто не заважав і користуючись своїм усіма визнаним правом після закінчення робочого дня віддаватися цілком дозвіллю, Гриша замкнувся в кабінеті, дістав з шухляди ножиці, а з кишені складеного ножа, нарізав собі з отих запасів Ганни Панасівни потрібних паперових заготовок, а з снопа очерету спорудив чотирикутний легенький каркас, скріпивши його нитками, після цього дещо приладнав, те причепив, а те дочепив, з найдовших зведень витнув барвистого хвостяру — і ось уже готовий паперовий змій, і рветься він до польоту в теплому веселоярівському повітрі, під призахідним сонцем, над степовими обріями.
Гриша обережно підніс свою паперово-очеретяну споруду до вікна, заліз на підвіконня, став у отворі так, що видно було його не тільки опозиції, яка вперто пильнувала нового голову, щоб простежити кожен його вчинок, а, може, й усьому Веселоярську, змахнув руками, мов крилами, і навіть підстрибнув по-лелечому, так ніби збирався летіти, тоді гукнув щось нерозбірливе, засміявся, і… перетворився на барвистого змія з довжелезним, ще барвистішим хвостом, шугонув у теплі повітряні вири, рвонув угору, а тоді плавно війнув донизу і полинув понад самою землею, нечутно, загадково й манливо.
Повіяло духом гоголівських чортів, наймодернішої латиноамериканської прози і українських химерних романів, боса опозиція зірвалася з нагрітих місць і помчала слідом за змієм в переляку, в обуренні, в лементі:
— Новий голова втікає!
— Левенець полетів!
— Держіть Гришу!
— Переймайте!
Дивно влаштовано людину. Щойно ці найзапекліші прихильники дядька Зновобрать всіляко намагалися усунути нового голову, а полетів він од них сам — і вже побігли навперейми, і вже ніби й шкодують.
А Гриша, визираючи з-за лутки, реготав услід опозиції, ще й досі не міг би сказати достоту, чи то сон, чи то сміх, зате напевне знав тепер, що нудьзі здорового глузду можна протиставити тільки безглуздя реготу, і коли б ще затрималася на роботі Ганна Панасівна, то, може, спитав би в неї, чи не можна їм прийняти постанову про те, що від сьогодні у Веселоярську дозволяється сміятися всім працездатним до роботи і після роботи, а також дітям до 16 років, неодруженим і беззубим, м’ясоїдам і кашоїдам, а також вегетаріанцям.
Стотурботний день кінчився реготом, і Гриша повірив у силу життя.
Летів горобець через безверхий хлівець…
Сміхотворіння
— Ха-ха-ха!
— Го-го-го!
— Хе-хе-хе!
— Га-га-га!
— Хи-хи-хи!
— Ги-ги-ги!
— Хо-хо-хо!
— Ге-ге-ге!
Отак би сміялися веселоярівці і так би жили, сміючись, коли б не… так якщо б не… та аби не… та що би не…
— Як то співається: «Якби мені не тиночки та й не перетинки…»
І хоч славетний французький письменник Шарль-Луї Монтеск’є й сказав колись, що «серйозність — це щит для дурнів», але головному героєві нашої розповіді довелося, хоч як він того не хотів, демонструвати серйозність мало не щодня, а слідом за ним і авторові, який, загалом кажучи, ніколи не вважав себе занадто серйозною людиною, хоч життя щоразу розвінчувало його наївність.
На виправдання деяких легковажних дій нашого героя можемо навести приклад з композитором Бахом, який усе життя писав надзвичайно серйозну музику і водночас страшенно любив тайкома напихати своїм друзям до кишень оселедці — і не дунайські, до речі!
Голова — голові
Влада в сьогоднішньому колгоспному селі відзначається: неоднаковими правами, різними рівнями, складними взаєминами, ще складнішими впливами й наслідками, неоднаковим авторитетом і ще неоднаковішою популярністю, значенням фактичним і значенням уявним.