— Зінько Федорівно, я хотів би вам нагадати, що йдеться не про Дашуньку, а про стадіон.
— А постанова про стадіон у тебе є? Чи це теж, по-твоєму, не має значення?
— Постанову приймемо.
— А вищестоящі організації тобі дозволили?
— Ми методом народної будови.
Зінька Федорівна підвелася і пішла до дверей.
— Методом народної будови знаєш що можна робити? Ями в землі викопувати. Та й то коли лопати гострі. А де ти візьмеш матеріали, техніку, інвентар, штати, і хто це все фінансуватиме? Знаєш, що сказав Шаляпін? Безплатно тільки пташки співають.
Конференція на найвищому веселоярівському рівні не дала наслідків, але Гриша вирішив бути впертим до кінця. Ясна річ, найкраще було б об’єднатися з Зінькою Федорівною, щоб спільними зусиллями.
У голови сільради влада без бази, у голови колгоспу база без влади. Об'єднатися — гори перевернеш! Та навіть Адам і Єва, як відомо, почали з того, що посварилися, роз’єдналися навіки і були вигнані з раю і приречені на вічну незгоду. Тепер долю Адама і Єви повторюють всі ті відомства, що покликані спільними зусиллями піднімати сільське господарство, та іноді буває, що кожне хоче піднятися тільки само, не дбаючи ні про інших, ні про сільське господарство.
Треба було віддати належне дядькові Зновобрать: він умів чимось вмащувати механізм, і взаємини сільрада — колгосп визначалися принципом мирного співіснування. Але тепер Гриша вжахнувся економічному диктату Зіньки Федорівни, тому, нічого не кажучи про свою ідею стадіону, обережно став розпитувати дядька Зновобрать, як йому вдавалося дотримуватися єдності думок з головою колгоспу. Невже тільки тоді, коли дядько Зновобрать приєднувався до думки Зіньки Федорівни?
— А ти, кажеться-говориться, роби так, — хитро усміхнувся Зновобрать, — щоб не дати їй висловити свою думку.
— Як же це?
— Устигай її випередити, кажеться-говориться. Думка наче і її, а висловив перший ти. Тоді це вже наче твоя думка, і приєднуватися треба Зіньці Федорівні. Умій випереджати — тоді ти керівник!
Гриша подумав: з стадіоном він, здасться, випередив усіх, а що з того вийшло? Не став питати про стадіон дядька Зновобрать, спитав Ганну Панасівну. Та мобілізувала весь свій величезний досвід і заявила твердо й категорично:
— Стадіон — це директор. А ставки нам ніхто не дасть.
— А взагалі хто дає ставки?
— Райфінвідділ.
Гриша поїхав до райфінвідділу. Сподівався побачити там оброслого черепашками і мохом непробивного бюрократа, а натрапив на вродливу молоду дівчину, яка сиділа за столом і, зазираючи в кругле люстерко, малювала губи французькою помадою.
— Пробачте, — зніяковів Гриша, — мені б завідуючого.
— Я завідуюча. Слухаю вас.
— Завідуючого райфінвідділом, — уперто повторив Гриша.
— Я вас слухаю. Сідайте. Звідки ви? Хто?
«Ну, — збадьорено подумав Гриша, ляпаючись на стілець і зраділо представляючись завідуючій, — коли в нас такі дівчата займають такі посади, то ми не те що стадіони!.. Оживуть степи й озера!..»
— Веселоярськ — село комуністичного побуту, — процвірінькала завідуюча, почувши, що Гриша — голова Веселоярівської сільради. Вона прискіпливо оглянула в дзеркальце свої помальовані губи і взялася пудрити симпатичний носик французькою компактною пудрою.
Гриша подумав, що непогано б пошукати в райцентрівських магазинах такої пудри і для Дашуньки, але одразу й відігнав од себе цю думку, бо мав зосереджуватися на турботах, сказати б, державних.
— Який там комуністичний побут! — сказав він. — Нам ще треба й треба.
— Не знаю, ще не була у вас, — допудрюючи носик, кинула завідуюча. — Але мені казали, що у Веселоярську вже все є.
— Все, та не все!
— Наприклад?
— Наприклад, немає стадіону.
— Стадіон — це не найперша наша потреба.
— Як то — не найперша? А здоров'я трудящих?
— Здоров’я — це райздороввідділ.
Гриша від обурення мало не потрощив стільця, на якому сидів. А французька пудра і французька помада — це що? Найперша потреба? Валюту держава витрачає, щоб отакі лялі малювали собі губки й щічки! Жмак валюту на кіз переводить, а ця на пудру, й тоді: не найперша наша потреба… Все в ньому кипіло, він скочив з стільця, заметався по кімнаті, тоді підбіг до стола завідуючої, вчепився в нього, аж побіліли пальці, сказав ненавидячи, з притиском:
— Така молода — і така бюрократка!
— Невже ви вважаєте, що треба неодмінно постаріти, щоб дотримуватися державних інтересів? — обдарувала його сяйливою усмішкою завідуюча. — Сядьте, заспокойтеся і розкажіть, що вас так схвилювало.