— Мене схвилювала моя мрія, — зітхнув, сідаючи, Гриша.
— Ах, як інтересно! Яка ж це мрія?
— Я хочу збудувати стадіон у Веселоярську.
— Стадіон? Так. А постанова у вас є?
— Яка?
— Про дозвіл будівництва.
— Скличемо сесію і приймемо постанову.
— Це не те.
— А що ж треба ще?
— Такі постанови йдуть згори.
— Які — такі?
— Ті, що дозволяють, і ті, що забороняють. А ми ними керуємося.
— То що: є постанова, яка забороняє стадіони?
— Треба подивитися. Та коли й немає такої, то треба, щоб була, яка дозволяє. А такої я теж не пригадую. Надто для вашого Веселоярська. Адже у вас усе є. Ви читали Гоголя?
— Гоголя? А до чого тут він?
— Прочитайте. «Як посварилися…». Там є натяк на ваш Веселоярськ. Прозріння крізь віки. Невситимість потреб. Розумні обмеження. Прочитайте ще раз. Мені ж було приємно. Рада буду продовжити наше знайомство… Надто що ніяк не виберусь до Веселоярська…
Вона ще набивалася на запросини. А дзуськи! Вік би не бачити такої холодної душі в своєму рідному селі.
Гриша кинувся до районної бібліотеки.
— Гоголя у вас можна?
— Хвилиночку. Я знайду ваш формуляр, — сказала літня бібліотекарка.
— Та який формуляр? Я тут не живу. Я з Веселоярська.
— Коли ви не живете в райцентрі, то як же я вам видам книжку? Може, сядьте в читальному залі?
— Ніколи мені розсиджуватися!
— Тоді зверніться до книгарні, може, Гоголь є в них.
У книгарні була дівчина точнісінько така, як у райфінвідділі. Може, сестра?
— Мені Гоголя, — сказав Гриша.
— Гоголя? Якого?
— Миколу Васильовича. Класика.
— Класики до нас не доходять. У нас тільки продукція місцевих видавництв.
Гриша не мав ні часу, ні бажання уточнювати, що таке місцеві видавництва і яка їхня продукція, він мерщій кинувся до районної чайної, де мав його ждати Давидко Самусь (а хто б же ще його міг ждати?), і вже в кабіні мовчки махнув рукою: додому!
— Може, пообідати б у чайній? — запропонував Давидко.
— Вдома пообідаємо.
— Який там удома обід, коли в тебе жінка на фермах, а моя втекла на каменоломню з братом.
— У тітки Наталки пообідаємо. Я тебе запрошую на борщ з курчатами.
— Хоч і з голуб’ятами! Ти думаєш, мені є коли борщі їсти? Треба ще змотатися туди й сюди. Шофер — це знаєш яка професія? Ти цього знати не можеш, бо механізатор — це не шофер. От тобі дали «Жигулі», а ти в район на самоскиді їздиш. А де твої «Жигулі»?
— Віддав Дашуньці. їй треба мотатися між фермами, пастівниками, зеленим конвейєром і чортом-бісом!
— Ага! А чого ж їй не дають «Жигулів», а дали тобі?
— Бо я був передовий механізатор, а передових зоотехніків, мабуть, немає.
— Мабуть? Знаєш що, Гришо? Я тобі прямо скажу. Ти ото був передовим механізатором — так ото й держись. А в сільраді тебе все одно Зновобрать сколупне. Нащо воно тобі? Хлопець ти гарний і чоловік он який! Ти думаєш, я не знаю, як моя Роксоляна тебе атакувала! Ніхто б не встояв, а ти встояв! Брат мій рідний забув про все і втік з цією чортицею на каменоломню, а ти ж не піддався! Так ти думаєш, ніхто цього не бачив? Любимо тебе всі і дорожимо тобою! Не піддавайся!
До такого волевиявлення наймолодшого з Самусів Гриша не був підготовлений ні морально, ні політично, ні соціологічно, тому нічого й не сказав Давидкові, тільки махнув йому рукою, виходячи з машини біля сільської бібліотеки, тоді трохи постояв, думаючи про незбагненність людської природи, коли ж бібліотекарка Тоня (скрізь тільки бібліотекарки!), побачивши нового голову сільради в задумі й нерішучості, вийшла і спитала, що б хотів товариш голова, він згадав про Гоголя і попросив перший том. Вдома у них бібліотека була яка? Зоотехнічна література для Дашуньки і кілька книжечок про комбайни і трактори — вся Гришина наука. Для мами Сашки все навчання і читання скінчилося в школі, а подальшою літературою назавжди залишилися пісні, яких вона знала, може, сто, а може, й двісті тисяч і які співала або ж голосно для всіх, або для подруг, або для сина й невістки, а то й для самої себе (що було найчастіше).
Обідати Гриша, як це легко можна здогадатися, того дня не став, а взявся за Гоголя, читав і перечитував згадану з біса симпатичною молодою бюрократкою «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» — ніяк не міг уторопати, яку дотичність має класика до наших турбот.