— Леопольд, жалкий трус, выходи!
Дітей у Гриші не було, а механізатори не мають часу дивитися мультфільми, тому він навіть уявлення не мав про телевізійного кота Леопольда і з деякою цікавістю трохи постояв і подивився, що викоюють з ледачим і неповоротким котом капосні мишенята на кольоровому екрані, 59 сантиметрів по діагоналі.
Лише згодом він згадав мету свого приходу сюди, відвів погляд од телевізора (недалеко й відвів, до речі!) і побачив поруч з цим чудом техніки, інформації, мистецтва і одуріння самого товариша Пшоня, який, вигідно розлігшись на м’яких поролонах, накривши обличчя своєю панамкою, спокійнісінько собі спав під крики зухвалих мишенят, які намагалися відомстити лінивому котові за мільйоннолітні кривди своїх пращурів. Причина такого, прямо скажемо, недоречного і раннього сну приховувалася таки не в отому телевізійному галасі, а в пляшкоподібній посудині без етикетки і мисочці з малосольними огірочками, що стояли на телевізорі. Пшонь лежав так зручно, що міг би дістати і пляшку, і огірочок з мисочки як правою, так і лівою рукою. Це Гриша помітив і оцінив. І, може, саме це вселило йому в душу якусь повагу до Пшоня. Та й як же інакше? Ми завжди хочемо поважати людей, до яких доводиться звертатися по допомогу. А Гриші потрібна була Пшонева допомога як фахівця.
— Товаришу Пшонь! — тихенько покликав він.
Хропіння у відповідь було таке, ніби перетрушували кістки єгипетських фараонів у всіх династій (а династій там було багато, ой-ой!). Гриша аж відступився трохи назад, бо здалося йому, що в розпластаному на поролонах сплячому Пшоневі взагалі немає нічого тілесного, а самі кістки, і тих кісток мовби удвічі більше, ніж у всіх людей. Що за мана!
— Товаришу Пшонь! Чуєте? — вже голосніше гукнув він.
Маслаччя заворушилося, заторохтіло, панамка полетіла з обличчя сухого й злого (може, це й не мумія фараона, а мумія скорпіона?), кістки торохнули ще раз, а за ними голос в’їдливий і невдоволений:
— Що там? Чого треба?
— Це я, — сказав Гриша. — Левенець. Голова сільради.
— А-а. — Пшонь сів, протер очі, тоді кинув за спину руки, вхопив з мисочки огірок, хрумкнув. — В чом дєло?
— Огірочками закусуєте?
— Сказано ж було: я — вегетаріанець.
— А пляшка без етикетки? Продукція тітки Вусті? Можу організувати вам дільничного Білоцерківця, він усе вмент оформить.
— Я його сам оформлю! Ви ще мене не знаєте. Коли я п’ю самогонку, то не для того, щоб її пити, а для того, щоб знати, які безобразія тут у вас кояться. Ясно? І коли ви думаєте, що я спав на робочому місці, а ви мене розбудили, то знайте, товаришу голова, що в цей час внутрішнім зором бачив ваше двоєжонство, яке може перейти і в троєжонство! Катерина Щусь і Дарина Порубай вам знайомі? А ваша помічниця на комбайні?
«От гадство, — холонучи, подумав Гриша, — це Рекордя вже все йому виляпав, а цей, бач, спить, а на вус мотає».
— Я б вас попросив, — намагаючись бути офіційним, сухо промовив Гриша, — я б не хотів, щоб ви…
— Ну, ну, — догризуючи огірок, добродушно поглянув на нього Пшонь, — це я так, між іншим. Для моїх карасиків. А тепер вірите, що Пшонь — це Шпонька?
— Я до вас у зовсім іншій справі,— дипломатично ухилився од відповіді Гриша. — У мене до вас прохання.
— Прохання?
— Так.
І тут Гриша розкрив свою душу. Про стадіон і про найвищі мріяння. Це було так несподівано, що навіть Пшонь з усіма невичерпними запасами його нахабства трохи розгубився і не наважився виступити в ролі консультанта, а тільки сказав:
— Є в мене один чоловічок!
— Знавець? — зрадів Гриша.
— Ох і чоловічок же! Геній спортивної справи! Заслужений консультант усього, що треба проконсультувати, непохитний авторитет, кладезь спортивної мудрості.
— Де ж він?
— Далеко.
— Ми могли б запросити?
— Трудно, але можна.
— Що для цього треба?
— Треба подумать.
— Прошу вас, подумайте.
— Значить, так: я ще трохи тут посплю, а вже тоді подумаю.