— То, може, й розпочнемо? — запропонував Гриша, пропускаючи консультанта поперед себе на сходи. — В нас тут усі на робочих місцях, я запрошу товаришів і в тісному колі, без зайвих балачок…
— А друзяка мій? — поцікавився Тавромахієнко.
— Маєте на увазі Пшоня?
— Точно. Пантастичний чоловік!..
Мовби на виправдання своєї фантастичності, тої самої миті підкотив з Рекордею Пшонь, Тавромахієнко, наставляючи руки для обіймів, побіг униз по сходах, загиготів-заклекотів радісно й піднесено, але його благородний намір пропав марно.
— Ну, ну! — ухиляючись од обіймів Тавромахієнка, протріскотів Пшонь. — Прибери лапи! Знаю я ці штуки! Кажи зразу: поможеш нашому голові?
— Та глопці! — загримів консультант. — З усіх видів спорту! Страшне діло!
— Секундочку! Запишу, — дістав свого блокнота Пшонь. — А то ти тут такого…
— Для карасиків? — зареготав Тавромахієнко. — Вже стрибають на сковорідці?
— Ще ні, та скоро застрибають. Застрибають! — запевнив його Пшонь, дряпаючи в блокнотику ручкою, а зверху ще мовби придряпуючи й своїми ондатровими вусами.
Гриша досі не міг збагнути, що воно за карасики, про які щоразу з нахвалянням згадує Пшонь, та не дуже й переймався цим, бо мав інший клопіт. Розсадивши в своєму кабінеті Тавромахієнка й Пшоня, він запросив до участі в розмові всіх, хто був у сільраді, а саме: дядька Зновобрать, Ганну Панасівну і дядька Обеліска. Досвід і авторитет, знання процедурних питань і голос народу — все було представлене на цій параді, плюс два неперевершені знавці в галузі фізкультури й спорту. Ось так втираємо носа фінансовим працівникам і навіть заслуженим керівникам колгоспного виробництва!
Гриша відкрив нараду коротеньким вступним словом, змалював усю привабливість своєї ідеї, не став приховувати й труднощів, які виявилися майже непереборними.
Пшонь записував, Тавромахієнко розправляв груди, надував щоки, тряс гантельними кулацюрами.
— Глопці! — загримів він, коли Гриша закінчив. — Глопці, не буде діла.
— Чому ж? — образився Левенець. Треба було везти цього консультанта аж з обласного центру, щоб почути те, що й так уже чув не раз і не двічі!
— Нема пантазії,— рішуче заявив консультант.
— Та в чому ж треба фантазії? — допитувався майже відчаєно Гриша.
— Пантазією треба зразу вбить — тоді будуть гроші! — притупнув ногою Тавромахієнко. — Який вам стадіон, для чого? Бігать, стрибать, по канату лазить? Кишки рватимуть од сміху! Всі тепер бігають, стрибають і лазять без усяких стадіонів. Грати в путбол, волейбол, гандбол, баскетбол? Нe смішіть мене, а то заплачу. Може, ви Москва, Київ, Тбілісі і в вас є «Динамо», «Спартак», ЦСКА? Нема? І не буде! Значить, як? Треба вбивать пантазією! Бгики у вас є?
— На другій бригаді відгодівельний комплекс для бичків, — подав голос Зновобрать, якого вже почав зацікавлювати цей громоголосий чолов’яга.
— Так чого ж вам, глопці, треба? — радісно закричав Тавромахієнко. — Беріть бульдозер, рийте землю і будуйте не стадіон, а те, що зветься ареною!
— Що-що? — не зрозумів Гриша.
— Арену!
— Арену? Навіщо? Для цирку?
— Для бою бгиків! От вам і пантазія!
— Тобто як це — для бою биків? — стрепенувся дядько Обеліск, що досі мовчав, тільки поблимував, переводячи погляд то на Гришу, то на консультанта. — Бики як б’ються, то їх треба розбороняти, а тут як же виходить?
Тавромахієнко аж скривився на таку неосвіченість.
— Не бгики бгитимуться, глопці, а бгиків бгитимуть, тобто вбгиватимуть на арені. Як в Іспанії або Мексіці!
— Убивати биків? — дядько Обеліск засовав по чисто вимитій підлозі босими ногами, грізно настовбурчив брови на консультанта. — За такі розсуждєнія треба знищувать як клас! Тоді, як ми всі сили віддаємо для розвитку тваринництва, ви пропонуєте вбивати бика посеред білого дня і у всіх перед очима — і за віщо ж та й нащо? Без усякої надобності?
Коли б дядько Обеліск читав вірш грузинського поета Шота Нішніанідзе про смерть бика, то він би навів ще й жалібні рядки з того вірша: