Але чи ж конче потрібно читати вірші, щоб довести комусь слушність своєї думки?
Гриша злякався: що подумає спортивне світило про веселоярівців? Що у всіх них таке прямолінійне мислення, як у дядька Обеліска? Тому він обережно повів мову про те, що хоч Україна якоюсь мірою і тяжіє до Середземномор’я (через Чорне море, Босфор і Дарданелли), але це таки не Іспанія і українці не іспанці. Ну, хоча б не такі меткі. Іспанців років з триста підсмажували на вогнищах інквізитори, а ми не давалися. Мексіканців теж ганяли то конквістадори, то загарбники-імперіалісти, ось і з’явилася в характері метушливість. А нам чого метушитися? Ми ж не іспанці й не мексіканці. Коли ми метушилися? Може, хтось скаже?
Ніхто такого не міг сказати, навіть дядько Зновобрать з його неперевершеним досвідом. Здавалося б, ідея так недоречно висунута Тавромахієнком, вмерла, ще й не народившись. Але консультант не склав зброї.
— Глопці,— завуркотів він, — ви мені скажіть, глопці, ваше село передове?
— Та ніби, — несміливо промовив Гриша.
Дядько Зновобрать був набагато рішучіший. Бо хіба ж не він доклав усіх зусиль, щоб Веселоярськ прогримів на всю Україну, а то й далі?
— Кажеться-говориться, — посмикав він себе за ліву брову, — Веселоярськ не те що передовий, а ще й взірцевий куди не кинь!
— А не я казав? — зраділо гукнув Тавромахієнко. — Бо не були б ви такі, хіба б я до вас приїхав? Мене он на всі бгоки! Так і рвуть, так і рвуть! Приїдьте, Кононе Орестовичу, скажіть та підкажіть! А я все кинув і до вас. І тепер бачу — не даремно. У вас є пантазія, глопці! А коли так, то що вам треба? Вам треба виходити на рівень світових стандартів!
— А може, світовим стандартам вже час виходити на наш рівень? — задумливо і завбачливо поглянув на своїх старших товаришів Левенець.
— Кажеться-говориться, давно пора! — підтримав його Зновобрать.
— І на честь цього водрузить обеліск! — зраділо вигукнув заслужений виконавець Веселоярська.
Ганна Панасівна була набагато обережніша.
— В цьому питанні нам ще не було вказівок, — пояснила вона, і Тавромахієнко, слушно розцінивши її слова як натяк на можливу неодностайність своїх супротивників і гаразд відаючи, що впертістю української впертості ще нікому й ніколи зламати не вдавалося, вмить змінив тактику. Від тактики наступально-брутальної він перейшов до політики вмовлянь і облещень. Намалював перед присутніми картину кориди. Загальне свято. Глядачі в ложі. Не знаєте, що таке ложа? Пояснимо! Немає ложі? Збудуємо! З найдефіцитніших матеріалів. Є чоловік — чорта з-під землі дістане. Але дядька Обеліска ці картини не звабили ні на гріш.
— А як же нащот биків? — допитувався він. — Що ви пропонуєте? Убивать без усякої надобності?
— Убить бгика? — обдарував його своїм розбійницьким поглядом Тавромахієнко. — Глопці, бгика вб'ють і на м’ясокомбінаті. Убити бгика, а самому жити? А нащо? Однаково ж умремо рано чи пізно. Виграти бій? Виграють хай торгаші, а для нас головне що? Яка пілосопія? Стійкість!
— Не там стійкість шукаєте, товаришу, кажеться-говориться, — зауважив дядько Зновобрать. — Ми покликані організувать трудові зусилля, а ти нас штовхаєш на якісь витребеньки.
— Трудові? — не розгубився консультант. — Вам хочеться ближче до діла? Тоді я спитаю вас так: а де ваш кінь? Де коні взагалі? Де ці чесні трудівники й помічники наші віковічні?
— Коня знищили як клас і водрузили обеліск у райцентрі,— повідомив дядько Обеліск.
— Ага, коней під полководців на пам'ятниках? А де вони в селі? Чому їх забуто? А корида відроджує для вас коня. Як тяглова сила він вам ні до чого. Маєте трактори. Як джерело угноєнь ваших полів ні до чого. Маєте мінеральні добрива. Для делікатесних ковбас? Українці вживають тільки свинячі. То навіщо ж кінь? У наших славних предків глопців-запорожців кінь був товаришем у герці — смертельному двобої. Тепер герці вийшли з моди, а от кориду можна зробити модною. Пікадори на конях, списи з кольоровими прапорцями, бгик вискакує на арену, пирхає з обох ніздрів, публіка реве од захвату, райспоживспілка розпродує тисячі пляшок місцевої мінеральної води — світові масштаби! А коли з’являється матадор, улюбленець дівчат і сільського керівництва, довкола арени залягає мертва тиша, бгик сопе й бутить, мінеральна вода ллється потоками, бо корида завжди викликає спрагу (прошу не сплутати її з горілчано-самогонною, глопці), — страшне діло!
— Що ж, — сказав Гриша, — може, Веселоярськ справді заслуговує на кориду?