Та й мова наша не про бабу Параску і не про саморобний веселоярівський храм, який можна б скласифікувати як «пристосоване приміщення», а про того чоловіка, до якого Рекордя віз двох спортивних діячів, віз у такому поспіху, що вони забули й про обід, а Конон Орестович Тавромахієнко навіть відклав переговори про свій гонорар за незвичайну консультацію.
Піп Лаврентій. Він прибув до Веселоярська після смерті старого батюшки Парфентія, прибув незалежно від держави, присланий своїми церковними ієрархами, і, може, саме йому Гриша Левенець мав завдячувати свій намір спорудження стадіону або й цілого спортивного комплексу. Бо отець Лаврентій був колишній штангіст другої важкої категорії, про своє спортивне минуле забувати не хотів, щоранку бігав по Веселоярську в тренувальному синьому костюмі з білими лампасами на штанях, у церкві під аналоєм тримав дві двопудові гирі і в час, вільний від молитов, грався ними, то піднімаючи по сто разів, то підкидаючи і ловлячи, мов м'ячики, то жбурляючи через себе, то виважуючи навлежки. В селі це називалося: нікуди дурну силу дівати.
Піп нудьгував без суперників, залізна гра не виходила йому з пам'яті, штанги гриміли об поміст йому в вухах, мов музика Бетховена, і Рекордя, рознюхавши про цю його душевну незлагоду, вже давно задумав собі провернути операцію під кодовим найменуванням: «Штанга».
Тепер віз до отця Лаврентія чоловіка, що міг послужити гідним суперником колишньому штангісту.
Поки тривали консультації в сільраді, Рекордя вже змотався до отця Лаврентія і вмовився, що той ждатиме їх коло «храму», хоч, щоправда, не вдалося досягти домовленості щодо форми одягу. Рекордя наполягав на спортивній формі, піп затявся, що має конче бути в шатах, які приличествують його сану, тобто в рясі й з хрестом на грудях. Релігію можна зненавидіти вже через саму впертість її служителів. Рекордя плюнув і поїхав по своїх спортивних діячів.
Тепер привіз, стояв, грався ключиками, дивився на церемонію знайомства, або, як це називав Рекордя, знюхування.
Пшонь знай собі записував і стромляв свого вуса в усі шпарки.
— Це що — храм? А хто дозволив?
— Чадо моє,— з урочистим спокоєм прорік отець Лаврентій. — Храм є духовне зображення і художественне украшення поколінь нині і присно живущих. Що ти можеш протиставити сьому?
На виручку Пшоню прийшов, як більш едукований, Тавромахієнко.
— Грам — це зобор, глобці,— сказав він, — а зобор — це загальні збори. От ми вам і протиставили, батюжко. Так який у вас вопріс?
Отець Лаврентій мовчки пішов у свій храм і виніс звідти дві величезні чорні гирі. Ніс їх поперед себе на долонях, мов дві грушки. Отут уже справді руки — як ноги, як колоди, а груди — як мідний дзвін, а живіт — як ночви. Поклав обережно гирі на травичку, ласкаво погладив їх, тоді погладив бороду.
— Ото, — сказав він.
— Пропонуєте конпронтацію, — без пояснень зрозумів Тавромахієнко. — Так. А ваша власна вага?
— Сто п’ятдесят і два, — потупився батюшка.
— Друга важка. Страшне діло! Я — у напівважкій. Не зійшлися характерами.
Тавромахієнко рішуче попростував до «Москвича», вважаючи, що тут йому робити нічого, але дорогу йому заступив Рекордя, який не міг допустити, щоб його мрію поживитися біля попа отак враз затоптано.
— Кики-брики! — сплюнув він під ноги спортивному діячеві.— У нас так не роблять! Ви ж спец — придумайте що-небудь для попа!
Але отець Лаврентій, злякавшись, що втрачає посланого богом (а хто ж ще може посилати дарунки своїм служителям?) достойного суперника, вже вигадав сам, запропонувавши: