— Коли по гирі, то, може, підніми мене, чадо. Я ляжу на землю, а ти спробуй відірвати мене.
— В цьому щось є, — зацікавився Тавромахієнко. — Правда ж, Пшоню, тут щось є?
— Повторіть, я запишу, — промурмотів той.
— Тільки не на землю, — роздумуючи, сказав Конон Орестович. — Бо за землю можна вхопитися, трава там якась, коріння, се, те, антеї всякі хапалися. Треба на аспальт.
— Можна й на асфальт, — згодився піп.
— Але, але, — Тавромахієнко ще й ще перемірював отця своїм розбійницьким поглядом, — туша у вас, отче, повинен сказати, — страшне діло! Тут уже не руками треба, а хіба що підйомним краном. Чом би вам не позмагатися з краном?
— Чоловіцько чоловіцького просить, чадо моє,— зітхнув отець Лаврентій.
Тавромахієнко поринув чи то у вагання, чи то в задуму, але Рекордя не дав йому часу на ці інтелігентські штучки, підступився ближче, покрутив ключиками, хихикнув:
— Що, слабо?
— Ну, ну, обережніше, прошу! — підняв плечі Тавромахієнко.
Але на Рекордю не діяли ніякі слова. Він був чоловік інтересу і не міг дозволити, щоб власний інтерес виприснув з-під самого носа. Парафіяни йдуть до отця Лаврентія з приношеніями, а хто догодить йому, матиме приношенія безмежні й безконтрольні. Хто б же від такого відмовився, який дурень? Кики-брики!
— Можу посовітувать, — великодушно заявив Рекордя.
— Секундочку! Запишемо, — прохопився Пшонь.
Тавромахієнко нетерпляче відмахнувся від його набридливості.
— Так що в тебе? — звернувся від до Рекорді.
— Значить, так, — став той загинати пальці.— Батюшка — раз. Асфальт — два. Піднять його над асфальтом — три.
— Не мороч голови, знаємо й без тебе.
— А як піднять, можу посовітувати.
— Ну?
— За вуха!
— Як-як?
— Вже сказав, кики-брики!
Ідея межувала з геніальною. Справді, хто і як міг би впоратися з цією велетенською попівською плоттю, перевитою сталевими м’язами, налитою свинцевою важкістю, задубілою, як тисячолітні догмати тієї великої химери, що її служкою був отець Лаврентій! А тут так просто і весело: за вуха! А що таке вухо? Хрящ. Мертва субстанція. Ні м’язів, ні сили, ні міцності. Рудимент і пережиток, як сама церква й релігія.
— Чули, отче? — спитав Тавромахієнко.
— Чув і вняв.
— Згодні?
— Німало вопріки глаголю.
Тавромахієнко ще раз ударив сталевим оком по батюшці. Вуха в того маленькі, як дві квасолини, немає за що й ухопитися. Та ще й приросли до голови — пальця не просунеш. Та все ж маленькі хрящики — це не півторацентнерний згусток м’язів і дикої попівсько-штангістської сили.
Згода була двостороння, тепер належало вирішити процедурні питання.
Суддівство
Пшонь не годився, бо весь час записував. Рекордя виникав сам собою. Місце для змагання. Біля храму негоже, та й асфальту немає. Рекордя заявив, що знає таку місцину, як залізний тік. Виходило, що він ще не забув казок з дитинства. Тоді постало питання спортивної форми. Батюшка наполягав на рясі. Тавромахієнко не згоджувався. Він відриватиме від асфальту і підноситиме над асфальтом не священнослужителя, а спортсмена. Тому — труси, і тільки труси! Піп не згоджувався: він не міг з’являтися перед паствою голим. Після затяжливих дискусій зійшлися на тренувальних костюмах. Тавромахієнкові давав свій бавовняний костюм Пшонь. Але й на цьому процедурні питання не вичерпалися.
— Спорт є спорт, — зробив глибокодумну заяву Тавромахієнко. — Він прикрашається й увінчується медалями, призами, нагородами. А що в нас?
Отець Лаврентій розвів руками і благодушно усміхнувся. На противагу всім хижо користолюбивим священнослужителям він хотів бути безкорисливим:
— О спорт! — прорік він натхненно.
Але Конон Орестович не підхопив цього платонічного заклику. Матеріальна сторона справи зацікавила його так, що він виявив неочікувану для спортивного діяча ерудицію:
— Тільки Зевс і Посейдон могли насолоджуватися самим димом од жертвоприношень у епіопів. А ми люди темні, нам треба випивки и шамовки! Ставлю ящик коньяку проти твого ящика, отче! Відірву тебе від аспальту — мої обидва ящики. Не відірву — твої! Як?
— Німало вопріки глаголю, — скромно мовив отець Лаврентій.
Після чого стали готуватися. З'їздили додому до отця Лаврентія, підождали, поки він переодягнеться, тоді до Несвіжого, де переодягся Тавромахієнко, згодом до Панькового двору, де асфальт був ширший, бо Панько поставив шляховикам півлітри, і вони висипали зайву машину бітуму навпроти його двору, так що там тепер вільно розверталися не тільки машини, а й комбайни.