— Припиніть безобразіє! — зіскакуючи з мотоцикла, закричав Гриша. — Хто дозволив? Що за безчинство!
Тавромахієнко навіть зрадів такому втручанню вищих сил. Він бачив, що попа однаково над асфальтом не піднесе, а вуха йому може повідривати. Кому треба такої мороки? Тому він радо відступився від лежачого батюшки, привітно махнув Гриші.
— Став, голово, отцю священнослужителю два ящики коньяку, і хай благоденствує.
— Які два ящики? Про що мова? — обурився Гриша.
— Така в нас домовленість. Хто програє — ставить два ящики.
— За які ж кошти, цікаво знати?
— Я консультант — положений мені гонорар?
— У нас консультування на громадських засадах, — пояснив Гриша.
— На громадських засадах тепер тільки горобцям дулі дають, — зареготав Конон Орестович. — Пшонь, запиши!
— А шефство? — мав необережність сказати Гриша.
— Шепство? Не смішіть мене, а то я заплачу!
«Ну, гадство, — подумав Гриша, — це вже не отой ассірійський Навуходоносор, про якого в школі розповідала Одарія Трохимівна, а Завухопідносор. Накликав на свою голову!» А вголос заявив:
— Пропоную вам очистити територію нашої сільської Ради протягом двадцяти чотирьох годин!
— Очистити? — не дуже й подивувався Конон Орестович. — Можна. Я все можу, глопці! А тільки ж мій Пшонь зостається з вами. Прийміть мої співчуття!
І вклонився глумливо над батюшкою Лаврентієм, який поволі збирав докупи свої півтора центнера живої ваги, підводячись з нагрітого сонцем асфальту.
Закуска східних деспотів
Коли в місті, скажімо, призначають чи обирають нового керівника та ще коли він до того ж новатор, — що передовсім робить такий керівник, на чому зосереджується? На людях і на їхніх проблемах, бо все інше там — то тільки довколишнє середовище. А як у селі? Що тут найперше — люди чи природа? Село — це земля, і сонце, і теплі дощі, і пташиний спів, і все росте, розвивається, квітне і дає врожаї, приносить радість, добробут і бажання жити далі, рости і діяти, як казав поет. Та коли засуха, град, приморозки, стихії, довгоносики, колорадський жук, який, вчепившись у обшивку реактивних лайнерів, перемандровує від материка до материка і жере все на світі, мало не добираючись уже й до сталі та каміння, — як тут жити і на яких проблемах зосереджуватися, на людських чи космічних?
Гриша Левенець мав намір з усім молодечим запалом, з нерозтраченою силою кинутися у вир проблем, невдала затія зі спортивним комплексом його не злякала, він уже думав про басейн з підігрітою водою, і про палац піонерів, і про станцію юних техніків, і про…
Але, як кажуть, життя вносить корективи.
До Веселоярська несподівано (і нечувано, додамо ми) прибули два сільськогосподарські критики, добралися туди попутним транспортом і хоч справу, з усього видати, мали до колгоспного керівництва, заявилися найперше до сільради: подбай, організуй, поклопочись, оточи увагою, а заодно і дай відповідь.
Автора можуть спитати: чи бувають взагалі сільськогосподарські критики? Дивне запитання. Не може ж автор назвати їх літературними. Одразу почнуть доскіпуватися, кого мав на увазі. А так — нікого. Два критики — два півники горох молотили… Один — Підчеревний. Може, ще від пророка Йони з черева китового. Вічний сумнів, намагання все помацати, побачити навіть невидиме, проникнути в непроникне, міф, підтекст, підсвідомість, підчерев’я, синдром Санчо Панса і всього, що сто пудів з’їдає, а ніякого сліду не залишає. Другий Слимаченко-Еспараго. Вічний антагоніст Підчеревного, все життя переслідував його, викривав і затавровував, прославився не цим, а конячим питанням. Мав тут свою особливу думку. Вотум сепаратум, як кажуть авторові друзі юристи. Думка так сильно колотилася в Слимаченкові, що збивала його з ніг, або, як кажуть у Веселоярську, — з плигу. Слимаченко спеціалізувався по конях, нe по тих, що їх з’їла наша безжальна статистика (не передбачаються корми — коні або ще якісь там відомі тварини видихають), а тих, що під королями. Надзвичайно глибокі спостереження і відкриття ще глибші. Якими фарбами малювали художники коней, а якими королів та інших вельможних класово ворожих нам вершників з віддалених епох — рабовласницької, феодальної, плутократичних? Виявляється: на коней клались фарби справжні, доброякісні, іноді — просто рідкісні (Художники самі їх розтирали й змішували), а на персон — так собі, таке- сяке мазило, мало не оте шмаровидло, що ним колись українські чумаки мастили колеса своїх примітивних дерев’яних возів-маж. Від такого великого відкриття в голові у Слимаченка так закрутилося, що йому закортіло дочепити до свого українського прізвища ще й іноземний псевдонім, і тут йому хтось підказав французьке слово «еспараго», яке означало того ж таки слимака, але звучало незрівнянно розкішніше. Ще хтось спробував налякати Слимаченка, що тих еспараго французи поїдають як делікатес, але він одмахнувся зневажливо: хай там своїх поїдають, а мною подавляться! Ще хтось порадив Слимаченкові взятися за сільське господарство (після глибоких студій над королівськими кіньми на картинах), — і він, може, й не послухав би, але саме тоді в сільському господарстві вже розлягався Підчеревний, найперший суперник, отже, й ворог Слимаченка, тому той теж охоче взявся за цю галузь.