Дядько Обеліск, мабуть, таки отримав відповідні вказівки у свого попереднього голови, бо розбалакував з незвичною для нього жвавістю, вів комісію так, щоб її могли побачити якомога більше веселоярівців, вганяв незвичних до таких ходінь по сонцю в піт і знемогу, задурював голови і забивав оті штуки, що звуться панталиками, на фермах же попровадив Слимаченка й Підчеревного так хитро, що вони опинилися перед дерев’яним станком для злучки корів і стали перед ним, як теля перед новими воротами.
— Що це? — вигукнув Слимаченко.
— Справді, що це? — поцікавився і Підчеревний.
Саме тут наздогнав їх нарешті Гриша і приєднався до цієї сільськогосподарської екскурсії, роль ученого гіда в якій мав грати дядько Обеліск.
— Це, звиняйте, станок для злучки корів, — пояснив Обеліск.
— Тобто ви хочете сказати: любовне ложе для колгоспних корів, первені якого заглиблюються в праісторичні часи оріньяку і мезоліту? — прокоментував це пояснення Підчеревний.
— Та заглиблюються ж, заглиблюються…
Слимаченко не стерпів такого блюзнірства:
— Наша сучасна корова не потребує цього пережитку! Вона запліднюється штучно…
— Та воно, може, й штучно, — знизав плечима Обеліск, — мені хіба що? Та тільки ж у нас, звиняйте, три племенні бугаї, і без роботи вони стояти не можуть. Злі, як чорти. Протикають чоловіка рогом як клас. Один бугай Демагог, другий Міфик…
— Не я казав? — зрадів Підчеревний. — Ось де занурення в пракорені міфа!
Остерігаючись, щоб вони не заглибилися так, що й не витягнеш, Гриша запропонував обом критикам поїхати до нього додому.
Слимаченка всадовили в коляску, Підчеревний вмостився позаду Гриші, але й тут не вгавав, пояснюючи не знати й кому:
— І зверніть увагу, як народ з висоти своєї сили по-панібратськи ставиться до духовних надбань минулих епох. Уже вам і не міф, а тільки міфик.
— Та не дуже він і минулий, цей бугай, — навздогін їм пояснив дядько Обеліск, — трилітній або ж годів на чотири, не більше…
Вдома Гриша познайомив критиків з Дашунькою. Подив, захват, остовпіння.
Довго мили руки, сіли за стіл, застелений чистою накрохмаленою скатертиною (Дашунька хоч домашнім господарством і не переймалася, але, коли треба, могла втерти носа хоч кому!), Гриша поставив посеред столу гранчасту пляшку з перцем, задзвенів чарками.
Хто б відмовився в сподіванні жирного борщу, карасів у сметані, курячої печінки на салі, вареників з вишнями й з медом? Гриша хлюпнув собі на дно, гостям — повні чарки, покликав і Дашуньку, проголосив:
— За успіх усіх безнадійних справ!
Критики випили, як за себе кинули, і вже дивилися на гранчасту пляшку знов. Дашунька вигукнула: «Ой, моя сковорода!» — і побігла на кухню. Критики налили вже самі. На кухні зашкварчало з страшною силою. Критики випили без тосту й без затримки, гаразд відаючи, що закуска з’явиться неодмінно коли не після другої, то після третьої. Підчеревини, наперед смакуючи, як він обіграє в своїх вчених працях проблеми міфотворчості з колгоспним бугаєм Міфиком, став пояснювати роль, значення і походження закуски.
— Закуска — це могутній фактор в історії, повинен вам сказати, — випиваючи третю чарку, просторікував він. — Коли хочете, вона помагала завойовувати держави. В східних деспотіях існував цілий ритуал закусування перед обідом. Від перських царів його перейняли турецькі султани. Римляни, які в походах не дозволяли собі зайвої розкоші, все ж не сідали їсти, перед тим не закусивши круто звареними яйцями.
— Ми з Дашунькою курей не тримаємо, бо ніколи з ними возькатися, — сказав Гриша, — так що яєць я вам не запропоную. У нас люблять закусувати салом або раками. Раки і сало — запорука здоров’я. Але сала немає, бо я ще не колов кабана, а раків не наловив, бо ви ж так нагрянули, без попередження…
— На Сході дуже популярні смажені баклажани і холодний баранячий мозок, — не вгавав Підчеревний.
— Дашунька вчений зоотехнік, а не агроном, тому ми баклажанів не розводимо, — знов пояснив Гриша, — а баранів ви не знайдете і в області, бо в нас зона індустріалізації способів розвитку тваринництва, а до барана індустріалізації застосовувати ще нікому не вдавалося. Так що баранячого мозку не буде.
Такі заяви не дуже й розчарували гостей, бо пляшка була висока й містка, а з кухні шкварчало дедалі дужче й дужче.
Ні Слимаченко, ні Підчеревний при всій глибині їхнього наукового світобачення не могли здогадатися, що шкварчало на кухні не сало, не масло, не м’ясо, а звичайнісінька вода, яку Дашунька, твердо виконуючи Гришину вказівку, щедро лила з кухля на розпечену сковороду, лила вміло, з потрібними паузами, неоднаковими порціями, — от тобі цілковите враження, що смажать цілого півкабана і не менше!