Дрімаючи, товариш Жмак вмикав свою потужну свідомість, і в уяві йому малювалися грандіозні заміри, сміливі перевороти в сільськогосподарському виробництві, фантастичні перетворення природи і мало не перевернення світу (з корисною метою, з корисною метою!).
Малювалися йому зелені лани буряків без кінця й без краю, і він над тими ланами лине, мов лермонтовський Демон, але не печальний і безнадійний, а сповнений ентузіазму і енергії творення. Ну, що ми ото копаємо по одному бурячку навіть найпотужнішими бурякокомбайнами? А коли зробити таку машину, щоб одразу накривала соток з десять, обхоплювала кожен буряк зверху, а тоді включався б вібратор і буряки вихитувалися з землі чистенькі, без грунту, тільки пил з них обдимай — і в нутровища машини, де вони перемелюються, перечавлюються так, що в один шнек випихається жом, а в другий витікає солодкий сік, який вези на завод і вари з нього цукор. Таку машину можна б зробити, якби буряки росли рівні, як брусочки. Але ж вони сьогодні мають таку форму, що ніяка техніка їх не бере і ніяка наука не може пригризтися.
Жмак навіть переривав своє солодке дрімання від прикрості і гукав до свого водія, спросоння вимовляючи його коротке ім’я за два заходи, так що виходило мовби по-китайськи:
— І-ван!
— Г-га! — відгахкувався, наче з двостволки, Іван.
— А що, коли б цукрові буряки були рівненькі, як брусочки?
Іван не схвалював експериментів над природою.
— Ось не зачіпайте буряків, а то без сахарю зостанемось, — казав він.
Та Жмак уже не чув нічого, бо линув тепер над ланами кукурудзи, високої, як пальми, а качани на кожній бадилині — як задерті до неба голоблі. Тільки в їхній області цього року кукурудза може дати до мільйона тонн зерна! А ламати ж треба з качанами — вийде мільйонів на два або й на три. Ні техніки, ні рук не настачиш. А що, коли… не збирати? Ну, не всю, а якусь там частину. Пустити туди свиней і хай пасуться. Був же колись один новатор, який привчав свиней до сироїдення. Пускав їх на поле, що вириєш писком — те й з’їси. Правда, там були буряки, картопля — все, що в землі, внизу. Кукурудзяні ж качани вгорі, а в свині очі дивляться тільки вниз.
— І-ван!
— Г-га!
— А що, коли вивести таку свиню, в якої очі б стирчали вгору?
— Як у крокодила?
— І таку жваву, щоб сама собі корм добувала.
— Тоді й нам з вами вуха пооб’їдає!
Вічним скептицизмом Іван тільки зайвий раз підкреслював свою обмеженість, але в машині Жмак не мав іншого співбесідника, тому вимушений був щоразу звертатися до свого водія.
— І-ван!
— Г-га!
— А ти чув міф про Європу?
— Міф? А що воно?
— Ну, це така легенда, красива вигадка…
— Побрехенька?
— Не опошлюй і не вульгаризуй. Міф — це краса і мудрість. У стародавніх греків на міфах будувався весь світогляд. І був такий у них міф про Європу. Звалася так страшенно гарна жінка, в яку закохався їхній верховний бог Зевс. Ну, то він, щоб не ревнувала його дружина, став биком, а Європу зробив коровою.
— Як ту корову не крути, а без кормів не обійдешся, — глибокодумно заявив Іван.
Але Жмак уже його не слухав.
В'їздили до Веселоярська.
— Туди? — спитав для годиться Іван.
— Туди, — поцмокав товстими губами Жмак.
Означало це: до тітчиної Наталчиної чайної, де був персональний прикалабок, така собі скромненька весела боковенька, про яку Жмак любив казати Зіньці Федорівні: «Інтер’єр усуціль імпортний, а харч наш!»
Жмак їв усе тільки чорне. Чорні баклажани, чорну редьку, чорних поросят, сметану від чорних корів, чорних курчат, чорний виноград.
Коли тітка Наталка приносила полумисок, де плавали в сметані підсмажені курчата, Жмак строго допитувався:
— А курчата чорні, домашні, не оті блондинисті з птахофабрики?
— Та чорні ж, чорні! — запевняла його тітка Наталка. — Он і пір’ячко в підрешітці ще збереглося. Мо, показати?
— Вірю й так, — трощачи смачні кісточки, мурмотів Жмак вдоволено. Він знав, що ця злукавлена, як усі веселоярівці, тітка Наталка дурить його, що підрешітка з чорним пір’ячком стоїть у неї напохваті аж он відколи, та, навіть обдурюваному постійно, приємно було показати свою владу бодай на дурничці і вдовольнитися послухом бодай показним.