Наївшись усього чорного, Жмак дозволяв собі дотеп: «Жінок люблю білявих, бо всі чорні — відьми!»
Тітка Наталка з лукавою покірливістю зносила й про відьом, бо ж мала чорне волосся, і ця покірливість теж лила єлей на товсту Жмакову душу.
Після щільного закусування у веселій боковеньці починалася гикавка, тому й доводилося кликати свого шофера по-китайськи:
— І-ван!
Однак сьогодні гикавка напала на Жмака з причин, сказати б, протиприродних: не від пересичення, а від недоситу, або точніше — з голоду.
Тітка Наталка, як завжди ласкаво, всадовила товариша Жмака за стіл у веселій боковеньці, але не метнулася за звичаєм туди, де сичить і шкварчить, а стала біля дверей, що й обіперлася круглою спиною об одвірки.
Жмак не міг стямитися. Стіл голий, як ковзанка, уповноважений за столом, а ця жінка стоїть собі і ховає руки під фартух.
У Жмака від обурення висохло в роті, зашкребло в горлянці, він гнівно відкашлявся:
— Кгм! Кгм!
— Оце дивлюся на вас, — сказала тітка Наталка, — та чогось мій Гаврило покійний згадався. Давило його страшно перед смертю, я йому подушку підбиваю, щоб вище було, а він мені й каже: Наталко, каже, оце б мені холодненького узварцю, то зразу й полегшало б.
— При чім тут узвар? — гримнув Жмак.
Але на тітку Наталку сьогодні не діяло ніяке гримання. Може, вирішила відплатити Жмакові за його вічне вередування або за отих чорних відьом, про яких завжди патякав, наївшись і напившись, хто зна. Та, почавши про свої контакти з душами вмерлих, вона вже не могла зупинитися.
— А оце сьогодні вночі, знаєте, ще наче й не спала, аж дивлюсь: мама покійні йдуть до мене, в довгій сорочці білій, по траві йдуть, а трава густа ж та висока, а вони йшли-йшли та й упали. Я підбігла підвести їх, а не можу. А вони й кажуть…
— Все це містика і єрундистика! — гримнув Жмак. — Нада думать не про мертвяків, а про поставки!
— Про віщо, про віщо? — не збагнула такого перескоку Жмакової мислі тітка Наталка.
— Сказав же: про поставки! Ви думаєте, я тут харчуюсь? їм та п’ю? Нічого подібного! Я перевіряю якість поставок!
— А сьогодні й перевіряти нічого, — повідомила йому тітка Наталка.
— Як то нічого?
— Зінька Федорівна нічого не казала.
— Борщ у вас хоч якийсь є?
— Так Зінька ж Федорівна нічого не казала.
Жмак вискочив з-за імпортного столу.
— І-ван! — закричав він.
— Туди? — спитав Іван, маючи на увазі Зіньку Федорівну, бо товариш Жмак був твердо переконаний, що село — це голова колгоспу, як та міська дамочка, для якої село — це дача.
— Ну! — гмикнув Жмак, мовляв, навіщо питати, але за мить оговтався і без звичної певності в голосі промовив: — А може, до нового голови сільради?
— До нового, то й до нового! — згодився Іван.
А товариш Жмак стривожено обдумував те, що з ним щойно сталося. Прикмета погана. Ой погана! Може, поки він їхав до Веселоярська, там, в області, знову з ним якась перетряска?
Тут треба нарешті відкрити одну таємницю. Щосили чіпляючись за вже не існуючу фактично роль уповноваженого і в цьому чіплянні скотившись од рівня районного до колгоспно-сільського, Жмак і далі індичився й пиндючився, вдаючи з себе велике цабе і недвозначно даючи зрозуміти всім тут, що доля сільського господарства мало не в його жмені. Насправді ж його роль і функції зменшувалися й звужувалися в прямому зв’язку зі зниженням громадського статусу товариша Жмака. Управління й контори, розділи й підрозділи, якими він керував, чомусь весь час підпадали під скорочення, під укрупнення, під ущільнення і ще під щось, внаслідок чого товариш Жмак опускався нижче й нижче і тепер очолював уже щось таке дрібненьке, що доводилося підходити зовсім упритул, щоб розгледіти.
Але ж очолював! Боровся, борюкався, запобігав і запевняв, але не тонув, тримався на поверхні; тонути не хотів, скорочуватися остаточно і в гадці не мав.
Та й де ви бачили чоловіка, який би піддався скороченню! Коли він, скажімо, сидів у конторі, де дають дулі горобцям, а ту контору скоротили, то, думаєте, кинеться він до тих, хто ловить горобців, і попроситься на роботу? Дзуськи! Він негайно влаштується в інституції, яка вивчає питання про те, що краще: журавель у небі чи синиця в жмені. Коли скоротять журавлино-синичну інституцію, він опиниться в об’єднанні, яке намагається встановити відстань між бузиною на вгороді і дядьком у Києві. І так без кінця.