Жмак належав до цієї категорії.
Можуть сказати: на посадах він хоч і вкорочується, але вічний, зате як уповноважений затримався випадково і рано чи пізно щезне. Отож, мовляв, раз цих уповноважених уже немає, були вони тільки в минулому, то навіщо ж згадувати, та ще й писати?
А й справді, подумав автор. А тоді подумав ще. Ну, гаразд.
Жмаків уже немає. А королі, імператори, князі, лакизи є? А цариця Клеопатра і королева Марго є? А пишемо — і читають, і вимагають: давай ще!
Жмак же ще не самознищився, а їде просто до нового голови Веселоярівської сільради Гриші Левенця і їде, треба сказати, в настрої далекому від ангельського. Про Жмаків настрій Гриша здогадався, побачивши у вікно, з якою дикою швидкістю мчить до сільради машина уповноваженого.
Дядько Зновобрать упродовж свого надзвичайно тривалого головування вміло використовував свій величезний досвід і знав, як уникнути і Вивершеного, і Багатогаласу, і Жмака, спихаючи їх на голову колгоспу. Тепер Зінька Федорівна, з усього видно, вирішила показати Гриші свій керівний досвід і зіпхнула на нього товариша Жмака для сутички або ж конфронтації.
Гриша ще не оклигав після козячої комісії, тому не мав ніякісінького бажання мати зустріч на високому рівні. Він побіг до кімнати секретаря, підморгнув Ганні Панасівні, приклав пальця до губів, тихенько попросив:
— Там отой Жмак котить, то ви йому щось збрешіть, а я сховаюся в кімнаті Свиридона Карповича.
— Григорію Васильовичу, хіба ж так можна? Ваша посада не дозволяє…
Але Гриша не дослухав і побіг ховатися. Посада не дозволяє, то дозволяє вік. Не цілуватися ж йому з товаришем Жмаком!
Ганна Панасівна, осудливо похитуючи головою, швиденько подріботіла назустріч Жмакові, щоб порятувати вже не так свого несерйозного голову, як високу честь установи, якій вона оддала, вважайте, все своє життя.
— Голови нема, — повідомила Ганна Панасівна товариша Жмака, щойно той, хряпнувши дверцятами машини, став на веселоярівську землю.
— А де?
— Викликали на обласну нараду.
— А голова колгоспу?
— Не знаю. Здається, теж.
— В області?
— Здається.
— Вам усе здається, усе здається, шановна! — посварився пальцем на прищуплену Ганну Панасівну Жмак. — Я прибуваю, понімаєш, з важливими вказівками, а ваші голови повтікали в невідомому напрямку! Може, мені створювати штаб по розшуку ваших голів?
Треба сказати, що Жмак, окрім починів, страшенно охочий був до штабів. На фронті він не був, у армії не служив через якусь фізичну ваду, але штаби любив безмірно і створював їх з будь- якого приводу. Це лунало для нього як музика. Але слова про штаб для розшуку голів були тільки, сказати б, адміністративним жартом. Жмак не став навіть насолоджуватися враженням, яке справив цей жарт на скромну Ганну Панасівну, пірнув у машину, хряпнув дверцятами, скомандував:
— І-ван!
— Куди?
— На ферми!
— На які?
— Сам знаєш!
Іван утримався від подальших розпитувань і коментарів. їздив сюди не перший місяць і знав, що головний зоотехнік колгоспу «Дніпро» — дружина нового голови сільради. Не попався товаришу Жмаку голова — окошиться все на його благовірній. Може, в цьому є велика мудрість. Хай не приндиться! А то в неї і освіта, і краса, а тепер ще й головиха! На таких, як Іван, навіть краєм ока не змигне. А в нього в машині, до речі, їздили й не такі!
За часів, які тепер можна б віднести до історичних, коли Веселоярськ звався ще Карповим Яром і перебував у первісному стані (вчені називають його оріньяцьким), на його єдиній тоді фермі гопакував і безчинствував товариш Вивершений, якого з настанням нових часів довелося тихенько відпровадити на заслужений відпочинок. Товариш Жмак, треба віддати йому належне, утримувався на відстані поштивій від тваринництва, яке здавалося йому чимось мало не інопланетним. Ну, так, він споживав його продукцію, вигадав для себе вередування на чорну масть, міг би на дозвіллі попросторікувати про внесення високих принципів у розвиток тваринництва, але не більше. Далі він не знав нічого і не хотів знати. Ясна річ, можна було б звернутися до історичної пам’яті товариша Жмака, нагадати йому про наших предків, які не тільки розвивали тваринництво досить успішно, а й зробили його предметом свого мистецтва, про що свідчать зображення диких і домашніх тварин у всесвітньовідомих печерах Альтаміра (Іспанія), Три Брати (Франція), а також у нашому Чортомлику на Дніпропетровщині, в Солосі і Кам’яній Могилі на Запоріжжі, в Мізині й Баламутівці на Чернігівщині, в Жаботині на Черкащині, в Ромнах на Полтавщині, в Оксютинцях на Сумщині, в Незвиську на Івано-Франківщині, в Більче-Золотім на Тернопільщині і на славетній пекторалі з Товстої Могили на Дніпропетровщині.