Будьмо поблажливі до товариша Жмака. Він не мав ніякісінького уявлення про далеких своїх пращурів, не пробував охопити поглядом усю свою землю, скромно обмежуючись (але не вдовольняючись, о ні!) тим шматком землі, що мав під ногами. Носив він взуття сорок четвертого розміру — не занадто велике, але не дуже й мале, та кожен згодиться, що масштаби людини не залежать від розміру її взуття. В степах печер немає, отож товариш Жмак міг спокійно прожити життя, не вивчаючи печерних малюнків, про пектораль і Чортомлик він, здається, щось чував і навіть, напруживши пам'ять, зумів би намалювати в своїй уяві зображення свійських тварин, яких розводили наші предки. Але що то за тварини, які вони, навіщо і який їхній вплив на сучасну систему господарювання — цього б він уже не сказав нізащо. Та й справді. Що нам ті далекі, давно вмерлі тварини? Лежать, стоять, біжать, пасуться — ото й усе. Яке це має відношення до наших завдань і до наших потреб?
Товариш Жмак налетів на ферми в грізному ореолі вимог, невдоволень і навіть погроз, його грімкотлива машина мала сприйматися як вогнепальна колісниця караючого бога, все довкола мало б тіпатися від страху, стелитися травою, припадати до землі.
Гай-гай! Все це відбувалося лише в розвогненій уяві товариша Жмака, розізленого тим, що він не пообідав і не впіймав жодного з веселоярівських керівників, щоб сказати їм своє представницьке слово.
Треба ж було статися, щоб зустріла Жмака мама Сашка. Коли ми сказали, що знання товариша Жмака не сягали в глибини часів, то це можна було б пояснити його надзвичайною заклопотаністю часами нинішніми. Але чим можна виправдати незнання товаришем Жмаком того факту, що мама Сашка, заслужена доярка колгоспу «Дніпро» — рідна мати голови Веселоярівської сільради Григорія Васильовича Левенця? Тут ні пояснень, ні виправдань.
Отже, товариш Жмак напоткнувся (ох, яке ж малолітературне слово!) на маму Сашку.
— Де ваша зоотехнічка? — відхиляючи дверцята і виставляючи з машини ногу, закричав Жмак.
— Здрастуйте, — сказала мама Сашка.
— Що?
— Здрастуйте.
— A-а. Вітаю вас. Добридень. Ви тут працюєте?
— Працюю.
— Як ваші трудові успіхи?
— Та ніби нічого.
— Дуже приємно. Дуже. Але мені треба вашу головну зоотехнічку. Як її? Левенець?
— Та ні. У нас головний зоотехнік Дарина Порубай.
— Порубай?
— Порубай.
— Як же це може бути? А чоловік у неї хто?
— Левенець.
— А вона Порубай?
— Порубай.
— Слухайте, не морочте мені голову! Ви хто така?
— Я — доярка. Олександра Левенець.
— Левенець?
— Левенець.
— Ага. Значить, дружина в Левенця не Левенець, а Порубай, а ви собі звичайна доярка, а Левенець. Тоді при чім же тут ви?
— А я мати Григорія Левенця.
— Голови сільради?
— Голови ж.
— А невістка ваша — головний зоотехнік?
— Та вроді.
— Виходить що ж: сімейственість на фермах розвели?
Доярки стали збиратися довкола, переблискували голими литками, висяювали золотими зубами.
— Дівчата, чули?
— Сімейственість, каже…
— Позаздрив!
— Може, хоче дояром замість мами Сашки?
— Та хіба це сімейственість? Як ото тепер у газетах пишуть?
— Двохнастія?
— А що ж воно? Дві Насті, чи як?
— Не двохнастія, а двигнастія! Щоб ото двигати там, де немає механізації…
Жмак, хоч і голодний, все ж збагнув, що з нього глузують, і спробував огризнутися:
— Критиканствуєте, а в самих золота повні роти!
— Так то ж нам за вредність!
— Зуби од нашатирю розсипаються!
— Побудьте з нами, то й у вас посиплються!
— І вам золота відпустять!
Обступили Жмака, жартома поштовхували його круглими боками, відтісняли від машини, делікатненько попихали, поки й опинився він у їхній, як колись, казали, рекреаційній палаті, тобто кімнаті для перепочинку. Чисто, світло, на білих стінах плакати на коров'ячу тему, на столі квіти в горщечку, широкі ослони навіщось вкриті кожушиною, на підлогах барвисті доріжки. Жмака всадовили на кожушину, дивилися на нього, він дивився на доярок, ждав, що запропонують якийсь кухлик молока (вже б і не домагався, щоб від чорної корови), але до молока якось не доходило, в животі бурчало, під ложечкою смоктало, Жмак спересердя мацнув кожушину під собою, скривився: