— А це навіщо? План по вовні виконали?
— Та який вам план? — здивувалася мама Сашка. — Це щоб молоді сідали.
— Молоді? При чім тут молоді?
— Звичай такий є.
Жмак не знав звичаїв. Звичаї — це пережитки, а пережитки шкодять, гальмують і роз’єднують.
— Ви мені тут звичаями голови не морочте, — заявив він, — а негайно давайте сюди вашого головного зоотехніка!
Тут автор тяжко пошкодував, що хтось відправив на пенсію доктора ерудичних наук Варфоломія Кнурця, бо тільки він міг би пояснити товаришеві Жмакові, що звичай садовлення молодих на кожуха йде ще від мадленської доби, до визріло вірування, що тотем роду має найближче відношення до плодовитості молодої пари. А відомо ж, що душа тотема сидить у шкурі, тому треба через дотик перейняти його могутню силу.
А може, воно й ліпше, що немає в нашій історії Варфоломія Кнурця з його хитромудрими поясненнями? Бо почув би товариш Жмак слово «тотем» та вирішив би, що з нього глузують, — як тоді?
Доярок і автора врятувала Дашунька. Ніхто й не кликав її — з’явилася сама, мовби для того, щоб злагіднити суворого товариша Жмака своєю вродою і гожістю.
Віталася, мовби й не вітаючись, наближалася й не наближаючись, вклонилася, й у гадці не маючи вклонятися, — суцільні чари, одур голови, міраж і фата моргана.
«Сметану літрами поїдає,— з неприхованою заздрістю дивлячись на Дашуньчине обличчя, подумав Жмак. — Цього Левенця обкрутила і всіх обкрутила, щоб чоловіка зробили головою. Ну!»
— Ведіть на ферми! — кинув він Дашуньці, одне плече вище другого накукурічивши.
— Веду!
— Ви мені балачок не розводьте, а ведіть!
— А я й веду.
Вона не йшла, а летіла. До землі не дотикалася. Такі ноги і таке все інше, що так би й липло до землі, а воно пливе тобі перед очима, як у цирку. Жмак аж захекався й покрився потом, кваплячись за цим химерним видивом. Йому з його головою он де треба сидіти, а він по фермах кізяки місить.
— Ось наші корівоньки, — не без глузування в голосі казала Дашунька. — Погляньте лиш. Боки повні, хребти рівні. Шерсть гладенька.
— При чім тут корови? — обурився Жмак. — Мене корови не цікавлять!
— А що ж вас цікавить?
— Розвиток тваринництва!
— Ах, ро-о-озвиток? — Вона погойдала перед Жмаком спиною, стегнами і всім іншим і пішла, пішла, зникаючи.
— Розтьол слабий! — гримнув Жмак услід Дашуньці.— Корови погано дояться! В чім діло?
— А ні в чім, — легенько смикнула вона плечем. — І розтьол нормальний, і дояться добре, і все гаразд.
— Штаб по розтьолу створили?
— А вони теляться й без штабу.
— Покращенням стада займаєтесь?
— Вже покращили.
— Раціон видержуєте?
— На науковій основі.
— Резерви вводите в дію?
— Вводимо.
— Передовий досвід розповсюджуєте?
— Розповсюджуємо.
— Підвищені зобов’язання взяли?
— Взяли.
— Перед труднощами не пасуєте?
— Не пасуємо. І корів пасемо.
— Що?
— Молодняк теж пасемо.
— Як ви мені відповідаєте?
— Як питаєте, так і відповідаю.
Жмак хотів ще до чогось причепитися, але не встиг. Видиво Дашуньки зненацька щезло, натомість на Жмака посунуло щось темне, тяжке, ваговите, як кажуть українські критики, накрило його таким густим бутінням, що Жмакова душа змаліла до розмірів горошини, покотилася аж у самі п’яти, але зате вже там вибухнула страхом, і той страх умить переметнув дебеле тіло уповноваженого через високу дерев’яну загорожу. Бутіло тепер по той бік загорожі, дико гребло землю, дмухало всіма пеклами цього й того світу. Такого зі Жмаком не траплялося за всю його діяльність. Що ж це діється?
— Слухайте! — закричав він до Дашуньки крізь загорожу. — Це що за безобразіє! Я вас питаю, що це таке?
— Це бугай Лунатик, — засміялася з того боку Дашунька. — Та ви не бійтеся, я його відведу.
Вона справді простягла руку, і та півторатонна тварюка слухняно пішла до неї, і ні тобі риття землі, ні тобі бутіння, ні тобі дмухання-пирхання. Жмак уже відчув себе в безпеці, коли раптом знову, тепер уже збоку, полетіло на нього щось іще темніше, важче (ваговитіше, ваговитіше!), зліше і загрозливіше, а бутіло так, ніби всі чорти з пекла вирвалися на цю зелену прекрасну землю.