— Так, так, так, — облизав посохлі губи Пшонь, — це треба записати. Злочинне попустительство. Вигодували динозавра, ховають його на дні, а він поїдає все довколишнє середовище. Природні багатства під загрозою, трудові маси сколихнулися від обурення, а керівництво…
— Ви б ото тут не писали, — обережно порадив дід Утюжок.
— Не писав? Тобто? Не пойняв!
— Ніхто ж не знає того динозаврія! Ану ж він побачить отой ваш блокнот та подумає, що то щось їстівне! Проковтне ж не самий блокнот, а й нас обох з човном!
— Ти, діду, не бузи! — відскочив перелякано Пшонь. — Завіз мене спеціально! Де цей динозавр?
— Та де ж? Отут уже недалеко, в Чорториях на дні заліг і спочиває. Я йому туди підкормку вожу.
— Підкормку? Яку підкормку?
— А яку ж? Коли овечку, коли бичка, коли пару гиндиків, а то й козу. Він усе приймає, аби лиш чорної масті.
— Чорної? Чому чорної?
— Норов такий тварюка має. А це мені сказали, що на свинофермі свиня чорна завелася, то привезу й свинюку.
— Не чорна, а ряба, в білі й чорні латки.
— Була ряба, а це Дашунька для неї такий раціон склала, що білі латки почорніли, і тепер свиня вроді й уся чорна.
Пшонь готовий був вискочити з човна.
— Вези, діду, назад! — гукнув він. — Завертай!
— Ще ж не доїхали.
— Кому сказано: назад!
— Ще ж я на динозаврія не поглянув.
Пшонь, мабуть, хотів стрибнути на діда і вирвати в нього з рук весло, але Утюжок спокійно помахав йому веслом перед носом і порадив:
— Сиди й не ворушись, чоловіче, бо я й не таких тут топив. Ото про хвельдмаршала казав, та не сказав, як його втопив. Ти тут чоловік новий, не все ще знаєш. Хотів тобі хоч динозаврія показати, а коли не хочеш, то так і скажи, а не смикайся. Завертати, то й завернемо. Петро нас жде, нікуди не втече, хай поспить там трохи…
На березі Пшонь спершу наказав їхати до свиноферми, але одразу передумав і скомандував:
— Вези додому!
Дід Утюжок сидів біля Петра Безтурботного і вдоволено покахикував.
Пшонь нічого не чув, був далеко звідси. А щоб бути ще далі, щойно зіскочивши з воза біля двору Несвіжого, мерщій знайшов Рекордю, вхопив його за плечі.
— Їдемо! Готуй машину! Миттю!
— Кики-брики! Я ж трохи випив.
— На шосе не виїздитимеш, бригадними дорогами…
— В район чи куди?
— Там видно буде!..
Динозаврія-З
Як же так могло вийти, що на чергову заяву Пшоня відповідь була вже за тиждень? Дуже просто: Пшонь знав, куди писати. Він засвоїв собі твердо, а якась зла сила, що скеровувала його підлі дії, підказувала йому вразливі місця, і він бив без промаху, без прогайки і без пощади. Таку б силу для боротьби з шкідниками сільськогосподарських культур або з паліями війни!
Коли не знаєш, що на тебе хтось пише, то, цілком природно, не ждеш наслідків, не тіпає тебе нетерплячка і не думаєш про те, чи виконується постанова про місячний термін для відповідей на листи і заяви.
Все це, сказати б, стандартні ситуації.
Ну, гаразд. А коли ми вже маємо всі підстави здогадуватися, що саме Пшонь і є тим таємничим кляузником, який ось уже півроку не дає спокою веселоярівцям, і коли ми вдалися до відчайдушної (можна б сказати, безглуздої) спроби виявити цього наклепника і тепер з нетерпінням очікуємо, що ж буде далі, що станеться і чи взагалі станеться, — маємо ми право на нетерплячку?
Дні розтягувалися в цілі роки, години ставали днями й місяцями. Гриша Левенець, забуваючи про високопосадність, по кілька разів на день ходив до діда Утюжка, допитувався:
— Ви ж йому усе сказали як слід?
— Синашу! — відказував йому дід Утюжок. — Вже як я скажу, то ніхто так не скаже! Цей махамет як почув про динозаврія, то йому й очі побіліли, як у здохлого окуня! Страшне діло!
— І ви думаєте, він повірив?
— Тут би й не таке дурне повірило! Я ж йому сліди під водою показав. Таких слідів у всьому світі немає.
— А про Мазепин віз із золотим дишлем ви йому нічого не казали?
— У возі в тому не самий дишель із золота, а й втулки на всіх колесах, і розвора…
— Та хай і розвора… Мене інтересує: чи ви йому не підкинули ще цього воза?
— Зоставив у резерві. Як не клюне на динозаврія, тоді вже я його золотим возом по довбешці обемберю! Та тільки ти, Гришо, не сумлівайся: йому й динозаврія стачить по саму зав’язку!
Тим часом усі прикмети вказували на те, що Пшонь справді спіймався на гачок, закинутий дідом Утюжком. їздив з Рекордею аж у область і на поштамті посилав якісь листи — це ще не доказ.