У Івана Івановича Несвіжого випустив новий номер стінної газети, де розкритикував усе сімейство, яке служило йому вірою й правдою, — це теж не був ніякий доказ.
Але прибіг на свиноферму з рулеткою і півдня міряв на своїй свині чорні й білі латки, щоб пересвідчитися, чи не побільшали чорні й не поменшали білі латки внаслідок підступних раціонів, складених Дашунькою, — це вже свідчило, що зерна сумнівів, заронених дідом Утюжком у свідомість Пшоня, проростають і починають давати свої плоди.
Не минуло й двох днів, як Пшонь, користуючись шкільним телефоном, знайшов у сусідній сільраді багатодітного вчителя і продав йому свою свиню з доставкою додому. Знов була колотнеча з машиною, знов зродився десь Давидко Самусь і одтарабанив Пшоня з його чорно-білою свинею до сусідньої сільради.
На ранок той учитель привіз свиню назад, мотивуючи це тим, що Пшонь запросив за неї надто велику суму. Пшонь зменшив суму і негайно відтарабанив свиню назад. Багатодітний учитель ще раз привіз чорно-білу тварину до Веселоярська, вбачаючи деяку дискримінацію і образу своєї особи з боку Пшоня. Пшонь знов одтранспортував свиню, вже вкотре використовуючи безкоштовний колгоспний транспорт. Не знати, скільки б ще тривали ці взаємоперевезення, коли б саме в цей час не з’явився у Веселоярську товариш Крикливець.
Гриша побачив у вікно, як товариш Крикливець, пригорбивши плечі, завертає з шосе до сільрадівської клумби, вискочив йому назустріч, розкинув руки не так для вітання (не доріс ще до таких фамільярних жестів!), як од здивування:
— Що таке, товаришу Крикливець?
— А що? На ці ваші Шпилі хіба що всюдиходом вилізеш! Не витяг мій «газик». Стріляє в третій циліндр — ні тпру, ні ну! Плюнув я, кинув його, подався пішкодрала. Назад завернути теж не міг. Сьогодні вранці мені такого акафіста прочитали за твій Веселоярськ. Що ви тут накоїли?
— Ми? Накоїли?
— То, може, я? Завели якогось Шпугутькала, обписав нам увесь район з голови до ніг, а ви сидите і хоч би свиснули!
— Я ж вам казав.
— Ти? Казав?
— А коли оті демографи до мене прискіпувалися.
— То ж до тебе, а тут про весь район мова, і про наш маяк — Веселоярськ. Кому скрутилося, а кому змололося! Хто винен? Крикливець. Не виявив пильності, дав розростися… Давай, розказуй, що тут у вас.
— Нічого розказувати, — понуро мовив Гриша.
— Ти, Левенець, не крути! Мене критикують за те, що прогавив наклепника, а ти крутиш!
— Мені крутити нічого, бо воно нам уже в печінках… Ви прямо скажіть: про що там у вас написано? Про динозавра?
Крикливець трохи покліпав, помотав головою, тоді навіть помацав Гришу за плечі й за руки, ніби хотів пересвідчитися, чи це справді живий голова Веселоярської сільради, чи якийсь хитрий кібернетичний пристрій, відступив од нього, поцмокав язиком:
— Оце так, оце так! А ти звідки знаєш?
— І підписано Шпугутькалом?
— Ну, підписано! Ну то й що?
— А те, що викладайте оту писанину на стіл, щоб ми її хоч раз побачили! Бо ніхто ж не показує!
Крикливець понишпорив у своїй обшмугляній течці, дістав звідти два аркушики із зошита, поклав на стіл перед Гришею.
— Ось. Можеш хоч під рамку заводити!
— Так, так, так, — нагнувся над тою писаниною Гриша, — складається й прикладається, складається та ще й прикладається!
— Що там у тебе прикладається? — знетерпеливився Крикливець, — ти прямо кажи, що й до чого, бо мені тут ніколи балачки розводити, на мені цілий район висить!
— Повисить, нікуди не дінеться, — спокійно мовив Гриша, — і ви, товаришу Крикливець, тепер нікуди не дінетесь, поки не викопаєте завдання. Доручено вам викрити наклепника?
— Ну, доручено! Ну то й що?
— А ось я вам ще щось покажу!
Гриша, мугикаючи собі під ніс щось, ніби маршик механізаторський, пішов поволі до тої стіни, де красувалися пшеничні снопи нового врожаю. Міг би нарешті сміятися досхочу, реготати, заливатися від радості, але, як переконують нас учені, сміх вимагає деякого одерев’яніння серця, бо ж сміється тільки розум, а в Левенця серце не бажало дерев’яніти, а хотіло співати, радуватися і торжествувати.
Нарешті, нарешті! Справді, все тепер складалося докупи; і нахабні домагання Пшоня, і його погрози, залякування, і оте вперте записування всього, що почує, хто що скаже, коли, в чиїй присутності. Де вже там до нього отим миргородським гоголівським героям, які вели свою наївну хроніку з’їдання динь! Там усе обмежувалося простим нотуванням: «Сія диня з’їдена тоді-то й тоді», — а цей знай шкірив зуби над кожним записаним словом і обіцяв, що карасики застрибають на сковорідці.