— Ой я знаю, що гріх маю, — глузливо замугикав Гриша, але Пшонь заткнув йому рота:
— Ще молодий тут мені перебаранчати!
— Ну, гаразд, я молодий. А от товариш Крикливець, районний керівник, спеціально приїхав, щоб вивести на чисту воду такого пасквілянта, як оце ви.
— Районний масштаб для мене вже давно пройдений етап! — цинічно вишкірився Пшонь. — Я вас ще до столиці доведу, ви в мене всі застрибаєте на сковорідці!
Левенець поглядом попросив підтримки в Крикливця, але той, зробивши Пшоню попередження, здавалося, вичерпав арсенал своїх адміністративних засобів і тепер тільки виробляв таке бровами, ніби хотів перекинути їх собі через голову.
Тоді Гриша вдався, як йому здавалося, до найбільшої загрози, заявивши Пшоню:
— Між іншим, ви тут погрожуєте нам столицею, а ми якраз запросили зі столиці письменника, щоб він показав народові вашу ганебну діяльність.
Вже наступної миті Гриша зрозумів, що не слід було згадувати про столичного автора, бо Пшонь так і вп’явся!
— Це ж який письменник? Отой, що «Роксолану» нашкрябав? Заграє з вами, хвалиться, що з козаків? З яких там козаків? 3 турків! І дід його з турків, і батько. І не Загребельний, а Загрібей. Я ще до нього доберуся. Застрибає в мене на сковорідці! Турок, а раз турок — шукай біля нього гарему жінок на сотню!
— Яких жінок? — обурився Гриша. — Його Свиридон Карпович знає вже сорок чотири роки. Разом були на фронті. Письменник з дружиною живе тридцять п’ять років. Діти. Онуки. Старий чоловік.
— Старий? Розберемося, навіщо йому наша медицина продовжила життя. Чому не вмер досі? На війні був? Був. Усіх там вбивало, а він зберігся? З ста його однолітків дев'яносто сім загинуло, тільки троє вціліло. А чому це вцілів саме він? Ніхто не подумав про це, а Пшонь подумав! Бо в Пшоня золота голова! Я ще до цього письменника доберуся! У нього сама ручка коштує стільки, як центнер пшениці по державних цінах. Це ж безобразія! Ми ще розберемося, від чого більша користь — від центнера пшениці, чи від письменницької ручки!
— Все залежить од того, хто пише ручкою, — спокійно сказав Гриша. — Коли такий паскудний тип, як ви, тоді справді користі пшик, зате зла не обберешся! Ходімо звідси, товаришу Крикливець, ви своє попередження зробили, а вже далі дозвольте діяти нам самим. У Веселоярську народ твердий. Ми за свою правду заставимо й за дев’ятими ворітьми гавкнути! І не таких навіть, як оце шпугутькало.
Остовпіння
Гриша провів Крикливця, який поїхав до райцентру «Волгою» Зіньки Федорівни, і тепер ішов і, як пишуть модні українські письменники, думки хаосом крутилися в голові, обганяли одна одну, плуталися, перетиналися, — інформації було стільки, що перетравити її одразу годі було й думати.
— Ну, гадство! — думав він, згадуючи знову й знову Пшоня, і його поведінку, і слова, і нахабство, і погрози.
Кулаки Гришині стискалися самі по собі, така зла сила вчувалася в них, що порвав би оце на шмаття гадів навіть таких завтовшки, як нога в дядька Обеліска. Порвав би і шматки позакидав аж в оті чорні діри, що ними жахають нас астрономи.
Але куди викинеш Пшоня?
Позаду загуркотіло, загриміло, тоді поряд з Гришею скреготнули гальма, самоскид Давидка Самусевого став як вритий, Давидко відхилив дверцята, гукнув зраділо:
— Гри, привіт!
— Здоров-здоров, ти все ганяєш?
— Життя требує темпу! Слухай, Гри, ти б міг прийти до мене на весілля?
— На весілля? Куди? З ким?
— У тітки Наталки в чайній. Мирославу свою привіз з каменоломні.
— А де ж твій братик?
— Кинув Мирославу, вкрав жінку начальника каменоломні і рвонув чи аж на БАМ, чи й ще далі.
— Не замерзне там?
— Кажуть, ця жінка така, що від неї весь сніг у Сибіру розтане! А я почув та мерщій до Тахтайти, Мирославу в кабіну — і сюди! І оце сьогодні й весілля хочу.
— Було ж у тебе весілля, — нагадав Грипіа.
— То було одне, а тепер друге. Вроді як нова жінка. Я Мирославу перейменую — і все правильно, як каже мій братик. Село наше он скільки раз перейменовували! Можу я свою жінку хоч раз перейменувати? Ну, Гри, прийдеш? Там будуть усі свої, тільки братва з бригади електриків, які в нас лінію лагодять. Бачив, мабуть, машину з гніздом? Вжик-вжик — і піднімає чоловіка під саме небо. Мені б таку машину — гроші лопатою загрібав би!
Гриша згадав про тих електриків з їхньою машиною і здивувався, що досі не подумав про них. А як подумати, як поду…
— Так, — сказав він Давидкові,— може, я й справді заскочу до тебе на хвильку, а ти мені от що скажи. Це ж ти привіз до Веселоярська отого нового вчителя фізкультури?