— Поставить монумент на честь…
— Ага, — зрадів Вивершений. — На площі поставимо монумент на честь Радянської влади.
— Це коло контори і Будинку культури, — згодився секретар райкому. — А на другій площі?
— На другій? На другій — теж монумент на честь… — Але тут товариш Вивершений нарешті второпав, що стає посміховиськом, і мерщій обурився: — Та де вона взялася, та друга площа?
— Як де взялася? — здивувався Степан Михайлович. — Ви план бачили? Проект читали?
Отут би товаришу Вивершеному покаятися, що він, крім списків, зроду нічого не читав, але ж не з такої породи був цей чоловік, щоб каятися.
— Врахуємо помилки! — бадьоро запевнив він. — Врахуємо і усунемо!
— Може, ми доручимо комусь іншому? — звернувся до членів виконкому Степан Михайлович, але товариш Вивершений не дав нікому мовити й слова, вдарив себе в груди:
— Ще попрацюємо! Ще попрацюємо!
От уже не довелося чоловікові, так не довелося. За тиждень розпочинався мисливський сезон, і товариш Вивершений, простивши судді Верещаці його зрадливу мовчанку на виконкомі, запросив того на качок у карпоярівські плавні (бо ж однаково через два роки все заллє водою — ні плавнів, ні качок), третім запрошено було землеміра Левенця не так через його значимість, як для того, щоб непомітно розпитати про той клятий план нового села і, може, на дозвіллі після вдалого полювання і чарки-другої ще й швидкісним методом навчитися читати оті креслення-черкання.
Група вийшла досить мальовнича: високий жилавий землемір, який і в плавні потягнув свій іржавий велосипед, маленький, як прищик, товариш Вивершений і натоптуватий, бровастий, грізний, як і личило судді, Верещака. Качки, мабуть, ніяк не могли вирішити, чи їм лякатися і мерщій утікати, чи помилуватися таким нещоденним видовищем, як поєднані суворими законами життя оці дивні мисливці. Поки дурні та нерозумні качки отак роздумували, товариш Вивершений зірвав ружжо з плеча, впав у холодну траву, заплющив ліве око, щоб правим упіймати мушку, а на мушку посадовити качку, а вже тоді бабахнути, але нічого не впіймав, бо взагалі не побачив нічого: ні ружжа, ні мушки, ні качки, ні світанку над плавнями. Він розплющив ліве око, все було: ружжо, мушка, трава, качка, — заплющив знову і знову провалився в суцільну темряву. Одним з незаперечних достоїнств Вивершеного була впертість. Мовчки, уперто він блимав і блимав лівим оком, поки остаточно пересвідчився: правим не бачить нічого. Тоді з розпуки й відчаю він брязнув ружжом об землю, перевернувся горілиць, затулив очі руками й заревів:
— Ослі-і-іп!
— Що з тобою, товариш Вивершений? — стурбувався Верещака.
— Ослі-іп! — знову репетував Вивершений. — Згорів на роботі! Нічого не бачу правим оком.
Отак чоловік керував цілими ділянками роботи і за клопотами навіть не помітив, як осліп на одно око. Добре, хоч полювання помогло. Районові теж випадок пішов на користь, бо товариш Вивершений подав заяву про увільнення від усіх посад «у зв'язку з пошатнувшимся здоров’ям».
20
Той пішов «на заслужений», той «у зв'язку», а сонце сходить щодня, і півні кукурікають, і корови мукають, і в полях леліє-половіє, і весь білий світ довірливо жде від людини дій, дбання, піклування і розуму, бо ж тільки людина наділена цим найвищим дарунком природи і має повернути його природі сторицею так само, як на місці посіяної зернини виростає сто зернин, а з одного колоска — сто колосків.
Здавалося б: що там якась площа в новому селі? В масштабах загальнодержавних це, може, й дрібниця, але для району, надто для села, питання вмить набрало значення вкрай принципового. Ось виросте новий Світлоярськ, проляжуть побіля прекрасних, вкритих шифером, будиночків рівні вулиці, на головному в’їзді до села довкола великої круглої площі постануть Будинок культури, школа, торговельний центр, колгоспна контора, посередині площі споруджено буде монумент на честь Радянської влади, а вже цю площу головна вулиця з’єднає з іншою площею, сказати б робочою, бо з неї йтимуть дороги до ферм, у поля, до механізаторської бригади, до колгоспного консервного заводу і до дитячих дошкільних закладів, не площа в звичайному розумінні, а така собі світлоярівська етуаль, вищий вияв симетричності світлоярівського розташування, і для гідного увінчання архітектурної мислі треба було знайти належну окрасу для цієї площі, окрасу, в якій, за висловом поета, злилися б троянди й виноград, красиве і корисне. Ось тут і виникло питання: що поставити на площі? Телеграфом запитали столичного архітектора: що він мав на увазі? Той відповів, що нічого не мав на увазі. Тоді карпоярівці обурились і уповноважили дядька Зновобрать запитати архітектора: як то він нічого не мав на увазі? Виявилося, дещо мав. І не дещо, а свого друга, молодого, ще нікому не відомого, але, звісно ж, геніального скульптора, якого архітектор негайно ж послав до Карпового Яру, попередивши відповідно телеграмою: стрічайте, вітайте, уповайте.