— Я? — винувато перепитав він. — Чого я тут? Ось дивлюся, як дівчата чистять картоплю.
— Картоплю? — не повірив Самусь і аж підійшов до скульптора. — Картоплю?
— Так, так. У чищенні картоплі є щось спільне з скульптурою. Те саме усування зайвини і… і знаходження суті… ядра… серцевини…
Самусь схрестив на грудях руки (слід зауважити, теж довгі й жилаві, як і він сам), зневажливо відсунувся вбік, мовби звільняючи дорогу для скульптора, ще зневажливіше кивнув на нього головою, запрошуючи Смачних Кабачечків помилуватися цим діячем, який зміняв їхню красу на чищення картоплі, і крізь зуби процідив:
— Ядро і серцевина — все правильно. А от як ти не вломиш звідси ногу, то я тебе обчищу, як картоплину, і не шукатиму ні ядра, ні серцевини! Пойняв?
Скульптор збагнув, що ображатися не зовсім безпечно, хоч людська його честь і зазнала щойно втрат невідшкодовних, і вирішив захистити бодай честь фахову, художницьку, до якої його суперникові, очевидно, немає ніякого діла.
— Ви помиляєтесь, — якомога лагідно і водночас трохи зверхньо мовив Дереберя до Самуся, — я тут… Як би це точніше?.. Мене зацікавило суто пластичне рішення…
Він гарячково нишпорив у пошуках отого «суто пластичного рішення», про яке бовкнув не зовсім обачно, не маючи іншого виходу. Смачні Кабачечки не годилися — це було ясно як день. За них Самусь перегризе горлянку. Хата з піддашшям і червоними стовпцями — це для архітекторів і музеїв народного побуту під відкритим небом. Де ж тут пластичні рішення, вирішення, перерішення?
І тут Дсреберині очі полетіли через леваду і на тім боці наштовхнулися на мальовничу групу, неповторну і не використану ще жодним художником світу, всю в русі, в зусиллях, у запеклій боротьбі й змаганні. Хлопчик з бичком. Бичок і хлопчик. Чудо і порятунок!
— Он, будь ласка! — показав скульптор. — Подивіться. Хлопчик і бичок. Бачите?
— Ото? — Самусь глянув упівока, так щоб Смачним Кабачечкам туди й не дивитися. — Та то ж наш Гришар Левине Серце! Ох і знайшов! Ох і впіймав! Оце художність!
Самусь виковбасювався перед Смачними Кабачечками, мовби запрошуючи їх теж посміятися із скульптора, але сестри мовчали.
Займали чітко окреслену позицію спокійного мовчазного вичікування, ліниво придивлялися до світу, даючи йому змогу божеволіти, конати, випинатися, тьмяніти й сяяти, певні своєї вродливості, неповторності і великої потрібності не тільки самим собі, а й ще комусь, хто прийде, хто має прийти неодмінно.
21
Не слід думати, що бичок, якого побачив скульптор Дереберя по той бік левади, був той самий, що спричинився до трагічного випадку з Гришиним підручником географії, пошматованим нахабно-тупою свинею. Той бичок давно вже виріс, досягнувши стандартної для всіх українських бичків ваги, був зданий державі за стільки-то карбованців (прописом) і стільки-то копійок (цифрами), і мама Сашка придбала Гриші спортивний трикотажний костюм (бавовняний, брудно чорного кольору), сині кеди з білими шнурками і білими гумовими наліпками на кісточках, японську нейлонову куртку з відлогою на випадок дощу, а також дещо з хатнього надібку, хоч, прямо скажемо, ні холодильник, ні пральна машина, ні навіть електроутюг сюди ще не увійшли, бо в Карповім Яру електрики не було, проектувалася вона лише в Світлоярську. Після того бичка виросло ще два, і вони теж не дожили до суцільної електрифікації цієї місцевості, тепер виростав уже третій, якому судилася звичайна бичача доля і з яким Гриші доводилося вступати в постійні конфлікти так само, як і з усіма його впертими попередниками, тобто припинати й перепинати, що, як ми вже пересвідчилися, супроводжувалося явищами досить неприємними і навіть іноді принизливими для гідності нашого героя. Щоправда, Гриша вже набрався сили і не грав більше ролі жертви, він сміливо вступав у єдиноборство з чотириногим, часто виходив навіть переможцем, іноді сила трапляла на силу — і вони врівноважувалися, і рівновага ця була не мертва, не статична, а жива, динамічна, діяльна, потенціально-вибухова, вся в борінні, в крайньому напруженні зусиль, в затятості й непоступливості. Саме такий момент ухопив скульптор і зрадів не тільки тому, що випадково знайшов порятунок від брутальності Самуся, але й суто по-художницькому, бо сяйнуло йому в вельми заклопотаній мистецькими шуканнями голові: ось воно!
Взагалі всі великі ідеї народжуються випадково. Ідею не можна вигадати, вхопивши голову в руки. Вона не приходить до людини, як собака на посвист. Вона або ж падає на тебе мовби з неба, або не падає. Ще давні греки знали це і тому в своїх трагедіях ніколи не примушували героїв шукати виходу з безвиході, бо як же ти його знайдеш? Все вирішувалося набагато простіше. Над героями трагедії з’являвся бог у машині і з своєї висоти підказував якому-небудь Едіпу, що йому треба робити, думати чи казати. Скульптор Дереберя сприйняв видіння хлопчика з бичком як отаку собі підказку бога з машини і ще того вечора повідомив про свою велику художню знахідку і голову колгоспу Зіньку Федорівну, і товариша Зновобрать, і секретаря територіальної парторганізації Грицька Грицьковича.