— І Петро Безтурботний Європу пройшов, — засміялися з кутка.
— На возі, сонним!
— А й пройшов! — обізвався Петро, який теж опинився на цьому небувалому засіданні. — І, щитай, бачив! Ого!
— Та я теж, — скромно погладив вуса Зновобрать, — хоч, кажеться-говориться, й давно, а було. Кулеметником, другий номер коло «дегтярьова». Побував… А от наш секретар райкому Степан Михайлович — той усю війну автоматником. Вже в Празі його… На другий день після миру…
Почалися спогади, про скульптора було забуто, забули й про те, навіщо сьогодні зібралися, але Дереберя, хоч молодий, належав до ранніх, він не розгубився, дав ветеранам виговоритися, а тоді приголомшив дядьків несподіваним:
— А ви знаєте, що говорив про грецьку скульптуру Вінкельман?
— Це ж який Вінкельман? — враз стрепенувся дід Утюжок, радий, що й він може тут знадобиться. — Може, той, що в районі комендантом при фашистах був? Ох, і стерво ж було!
— Це, мать, той, що ти його втопив? — поспитав хтось не без єхидства.
— А й утопив! — випнув бороду дід Утюжок. — Бо й хто б його втопив, як не я!
— Ти ж казав: генерала?
— І гінірала втопив! Пошукай, коли хоч, у Зеленому, він там і досі лежить в глибу!
Утюжкова похвальба розбуркала навіть Петра Безтурботного, який уже прилаштувався був поспати всмак, поки триватимуть балачки про площі й монументи.
— Уже й генерал? — здивувався Безтурботний. — А мені, щитай, казав: фельдмаршала втопив!
— І фельдмаршала тож! — тупнув ногою Утюжок. — Я тут за цілий партизанський отряд справлявся, поки ти на моїй безтарці спав!
— Казав же тобі: пошпетило її міною, що й не здрімнув. А тоді вже всі фронти пройшов на трофейних. З халабудою, з тормозом, колеса — як грім, куди твоїй безтарці!..
— І моя, таки ж моя, а не твоя безтарка! — закричав дід Утюжок. — А кобили які були! А де вони? Ти ж їх не привів назад? Сам цілий, а кобил — катма!
Такий емоційний спалах міг зрозуміти лише той, хто відбіг би пам'яттю аж у передвоєнний сороковий рік, коли в карпоярівському колгоспі «Дніпро» рішенням правління доручено було дідові Утюжку (бо він завжди був дідом для всіх післяреволюційних поколінь!) доглядати двох фондових кобил Мазурку і Баронесу, а також новеньку бричку, на якій красувався напис: «Фонд РСЧА». Слово «бричка» більше тулилося до часів минулих, було в ньому щось куркульсько-глитайське, тому невідомі Адами колгоспного ладу і ввели для цього транспортного засобу новий термін «безтарка», тобто віз, у якому, скажімо, зерно можна возити без тари, насипом. Утюжок, хоч ніколи не служив у армії і якось уникав усіх війн, що відбувалися на його віку, заступивши на пост доглядача фондових кобил і фондової безтарки, став у Карповому Яру найбільшим воєнспецом, навчився хвацько зсовувати каблуки (а влітку, коли босий, — п’яти) і навіть поспівував слідом за комсомольцями: «Веди нас в бой, товарищ Ворошилов, донецкий слесарь, боевой нарком».
Двадцять другого червня, тільки-но почувши, що почалася війна, дід Утюжок запріг Мазурку й Баронесу, кинув у безтарку сидора з паляницею, четвертиною сала, новими підштаниками, надів новісінький бриль (плетений не «вчетверо», а «вшестеро», та ще й зубчиками) і помчав до райвійськкомату. Не був перший, його випередили ті, хто жив ближче до райцентру, довелося ждати черги, але це діда Утюжка не злякало, бо мав у безтарці НЗ вівса й сіна, мав брезентове відро, щоб напувати кобил, мав і для себе в сидорі хоч і на цілий тиждень. Ждати черги довелося два дні й дві ночі, кобил і безтарку в нього прийняли, подякували за добрий догляд і… звеліли передати Петру Безтурботному, який «призивався в ряди».
— А я? — закричав дід Утюжок.
— Ваших років не беруть.
І все. І вертайся до Карпового Яру без фондових кобил і без фондової безтарки, а те ледащо Безтурботний поїде кататися та геройствувати.
Окупацію дід Утюжок пережив тяжко, як, мабуть, ніхто з карпоярівців. Надто пригніченим почувався через один дурний випадок. Якось фашистська команда заскочила в Карпів Яр виловлювати курей і тягти з дворів теличок і одному з тих куроловів, молоденькому фашистику, примандюрилося покататися на човні по Зеленому озеру. В очереті фашистик знайшов кілька човників, але жодного весла. Він побіг до крайньої хати. А що була то Утюжкова хата, то й присікався до діда: «Wo, wo?»
За тим «Wo», що значило «де», фашистик повторював ще якесь слово, якого дід Утюжок не міг знати. Але тут солдат кинув погляд під повітку, побачив там поставлені сушитися (удосвіта Утюжок трусив ятери) весла, підбіг до них, ухопив одне, тицьнув дідові в руки: «Ком!» І погнав Утюжка до Зеленого, і примусив катати його по озеру, і хоч скач, хоч плач.