Іван Безтурботний уже років зо два пробував вступити до інституту, їздив туди й сюди, здавав і перездавав, але без видимих успіхів, щоразу повертався додому, не дуже рвався до роботи в колгоспі, а все придивлявся, де б знайти таке місце, щоб питали, як з дурного, а платили, як розумному. Нарешті Безтурботний вдарився в спорт. Він випросив у колгоспного бухгалтера Левка Левковича довідку про те, що ніби йому доручено організувати колгоспних спортсменів, а тоді з тою довідкою домігся в районі призначення головою карпоярівського спорттовариства «Урожай». Спортсменів не було, зате був голова, з’явилися асигнування на інвентар, Безтурботний накупив майок, трусів, вовняних тренувальних костюмів, футбольних бутсів і тепер ходив селом, як футболіст або заслужений тренер. На харчі не було, але харчувався він у своєї матері Вусті, та й харчувався досить добре. Може, коли б не фірмове блюдо тітки Вусті, то Безтурботний і не зачарував би автора, але бісів хлопець знав, що до серця чоловікові, який тиняється далеко від дому, часто можна вскочити через шлунок. Ще не перекинулися двома-трьома словами, як він вигукнув:
— Та ви ж, мабуть, ніколи й не пробували плескачів моєї матері Вусті?
— А ніколи. В Карповім Яру вже втретє чи вчетверте, а про плескачі…
— Не чули?
Не скажеш же ти цьому симпатичному хлопцеві, що чув про Вустю дещо інше.
— Не чув!
— Тоді треба спробувати!
Що ж. Процес вивчення життя не одновимірний, він іноді дає такі відгалуження, вибудовує перед тобою такі заплутані лабіринти, що мимоволі сядеш за стіл у заслуженої самогонниці Вусті-Чухалки і спробуєш її плескачів. Хто їв, той знає, що плескач — не відомий усім корж, але товщий, пишніший (бо вже з учиненого тіста). Перш ніж покласти на змащену коров’ячим маслом сковороду, його попліскують долонями з обох боків (тому й плескач), коли підпечеться, перевертають, щоб підрум’янився як слід, він виходить запашний, з смачним, дірчастим м'якушем, їсти його треба тільки гарячим, неодмінно з сметаною і неодмінно з густою.
Власне, все це речі відомі, відомі й плескачі вже багато віків, може, ще київські князі смакували ними, може, біблійські патріархи, бо там тільки й балачок про те, що «переломити хліб», а плескач не ріжуть, не крають — тільки ламають, тобто лупають. Отож продукт не новий, і технологія приготування стара як світ. Але тітка Вустя вносила в плескачі свій неповторний елемент, завдяки чому вони набували смаку і поживності особливих і неперевершених. На таких плескачах мали б виростати або ж великі трудівники, або ще більші ледацюги. Син тітки Вусті вибрав собі другу по черзі категорію і тепер, поїдаючи нові порції плескачів, ще більше зміцнювався на зайнятих позиціях. Довідатися про авторову ідею створення Музею народного побуту Безтурботному було зовсім просто: ідея написана була в автора на лобі так само виразно, як отой відомий напис на нових воротях, перед яким вічно стовбичать барани.
— Музей? — закричав Безтурботний. — Створимо! Аякже! І місце є.
— Де?
— А отой хутірець коло Світлоярська. Його зносити хотіли, а ми туди — музей!
— Треба розробити детальний план.
— І без плану створимо!
— Асигнувань добитися.
— Раз плюнути!
25
Ентузіазм — це така штука, яка передасться без дротів. Автор запалив своїм ентузіазмом Безтурботного. Тоді сам ще більше запалився від нього і відплатив товаришеві Зновобрать, який узяв автора ночувати, за гостинність чорною невдячністю, бо всю ніч писав промову на відкриття того музею, про який ні голова сільради, ні голова колгоспу тим часом не хотіли й слухати, бо в музеї не житимеш, і корів не вигодуєш, і дітей не вчитимеш. Автор теж розумів першочерговість потреб господарчого життя або економіки по-науковому, але, присвятивши своє життя служінню духові, був переконаний, що без духу, без духовності ні колос не виросте, ні трактор не зрушить з місця, ні півень не закукурікає. А духовність в народі є сумою традицій, виховання, праці, а традиції… Автор, як безліч його колег, чомусь був переконаний, що традиції передаються тільки через музеї. Дядько Зновобрать був трохи іншої думки. «В голові треба мати музей, — сказав вів авторові. — А то ми навідкривали тих музеїв уже найбільше в світі, а в душі не затримується нічого». Душа — субстанція невловима, а музей — зрима… Перевертаючись на широкому дерев’яному ліжку в дідівській світлиці стародавньої хати товариша Зновобрать, підкладаючи то під один бік, то під другий, то під лікоть, то під плече пухкі подушки в пістрявих веселих пошивках, автор уже бачив на околиці нового Світлоярська вимріяний Музей народного побуту, вже стояли хати, махали крилами вітряки, летіли до липових і дубових вуликів-колод золотисті бджілки, шуміло житечко на буграх, синіли волошки на краю ниви і стелився під ноги хрещатий барвінок. Лампу товариш Зновобрать засвітив для автора велику — дванадцятилінійну, з круговим гнотом, при такій лампі воно само пишеться.