А Гриша затримався так довго, що мама Сашка, мліючи душею, думала: «Ану ж здав, ану ж прийняли!»
Нарешті він приїхав. Утомлений, але радісний, добрий, якийсь одразу доросліший і змужнілий.
— Поступив? — кинулася до нього мама Сашка.
— Поступив.
— Туди?
— Туди.
— В інститут?
— Та що я вам — геній? — здивувався Гриша. — В інститут я й не пробував. Там таке твориться…
— А їздив чого ж? І так довго барився?
— Документи забрав та відвіз в училище механізації.
— В училище?
— Ага. На комбайнера.
— Та чи ти ще не знаєш того комбайна?
— А тепер буду класним спеціалістом.
— Спеціалістом? Ой боже ж мій!
Мама Сашка заплакала, аж Гриші стало її жаль. Не могла вона збагнути тої простої істини, що найпривабливіша річ для молодого ума — свобода вибору. Він обняв маму, поцілував у голову, тоді поцілував мамині руки.
— Мамо, ну чого ви ото?
— Та людські ж діти…
— І людські по-всякому. Кому треба заробляти, то не дуже б’ється в інститути.
— Хіба ж я б уже не заробила?
— Доки ж? Я вже великий, а у вас і серце, і ревматизм. І знову на вашій шиї? Мене он в армію не беруть, бо один син у матері. Годувальник. А я знов нахлібником? Знов тягти з вас жили? Корови тягнуть, а я собі?
— Виходить, тобі комбайнером стати нещастя поможе? Ох, дитино ж моя, дитино!
І мама Сашка знов заплакала.
— Ну чого ви? — вже сердито закричав на матір Гриша. — Щастя, щастя! А може, воно так і повинно бути? Хто щасливий, а хто ні? Рід, сила, праця — ось де щастя. Я сам вибрав — мені буде краще. І вам. А зіпнуся твердо на ноги, то й на заочний до інституту механізації.
— На заочний? А можна ж?
— Аби голова!
27
Твоя земля, твій простір, твоє небо. Може, десь розквітають розкішні квіти, грає північне сяйво, гримлять водоспади, перекочуються гірські луни, загадкові звірі приходять на водопій до загадкових рік. Хай! А тобі — найдорожче твоє. Як твоя кров, як колір твоїх очей, як стукіт твого власного серця і твої вітри, на яких переможно майорить червоний прапор, і вічні жайворонки, які співали ще над міфічними амазонками, і живі стовпчики зачудованих рухом на степових шляхах ховрашків, які дивувалися ще диким скіфським вершникам, і весь цей тисячогомінний степ, на який, мов ласкаві руки, лягає сонячний полиск і зоряний пил натрушується і натрушується із безмежно далеких світів і ще з віддаленіших часів.
Одвіку земля ця була ніжною не тільки для богів, але й до дітей своїх. Тут ховалися початки початків, часи, з-поміж них час проростань і час народжень, час будувань і час руйнувань, часи років і зоряного неба, врожаїв і вітрів, недородів і хуртовин, посух і дощів. Ритми землі вимірювалися Рікою, яка текла вільно й свавільно, не пригноблена мостами, не стримувана перепонами, текла в безмежжя, не знаючи ніяких обмежень. Влада машин над людьми здолала владу Ріки з її вічним плином, непорушність берегів порушилася, земля вже не споглядала в сумовитім безсиллі на Ріку, яка несла свої води в безвісті, забираючи з собою і відбите в її поверхні небо, і мільйоннокриле птаство, і всі сподівання. Тепер сама земля зрушилася з місця, випереджаючи Ріку, притримуючи її брутально й безжально, в хапливому поспіху, але не в ластів’ячому крику, не в посвисті вітрів і не в безшелесному паданні снігів, а в ревищі машин, в тяжкому двигтінні заводів, у завихренні стрункотілих ракет.
І хто б же втримався від спокуси великого руху на цій всемогутній землі? Земле, прости нам нерішучість пашу, але не прощай надій і зухвалості!
28
Коли ростеш одинаком, заздриш тим, хто має братиків і сестричок. Згодом ця туга опановує і пронизує тебе всього, і тривалий час ти навіть на світ дивишся крізь цю тугу. У Гриші Левенця почуття самотності мало, сказати б, спадковий характер. Його мама Сашка теж була єдиною дитиною в своїх батьків Дейнег. Ні діда Сашка, ні баби Тетяни Гриша не застав на цьому світі. Діда забрали на війну в жовтні сорок третього після визволення села від фашистів, він устиг написати своїй Тетяні лише одного листа з-під Коростеня: «Тетяно! Ти ж знаєш, що я не боюся смерті, а тільки боюся великого каліцтва. Твій Сашко. Пиши мені частіше».