Як встановили етологи, дикі звірі, нападаючи на свою жертву, ніколи не вишкірюють зубів, а роблять це з байдужим виразом. Шкірення зубів спостерігається тільки при обороні. Отже, ми теж сміємося з метою самозахисту (беззубий позбавлений цієї природної зброї, що теж тонко підмічено в народі, коли недругу бажають: «Щоб ти на кутні сміявся!»), а розсмішити інших намагаємося для того, щоб вони теж забули про свою агресивність і зайняли оборонну позицію. Хто сміється — той не нападає. Сміх обеззброює, про це знали можновладці всіх епох, бо вони найбільше боялися бути ослабленими, обезвладненими. Цим же можна пояснити нехіть людини до самолоскотання для того, щоб викликати сміх, і, навпаки, майже хворобливий потяг лоскотати інших, не розбираючи, що, де і як: п’яти чи ребра, в ніздрях чи в горлі, пальцями, чи курячим пірцем, а чи й словом, як це вміє з більшим чи меншим успіхом ваш брат письменник.
На жаль, проблема лоскотання ще досі не знайшла належного висвітлення ні в античних авторів, ні в теорії сміху Анрі Бергсона, ні в працях з медицини, неврології й психіатрії. Навіть у грандіозному «Index medicus», де реферуються всі медичні журнали світу, не зустрінемо й терміна «лоскотання». В 1963 році в провінції Букоба в Танзанії спостерігалася серед населення масова епідемія сміху, але, як встановлено дослідниками, жодного чоловіка там не лоскотано! Припущення, ніби вони самі лоскотали себе, відпадає, бо коли особа лоскотана є водночас і тою особою, що лоскоче, — навіть тоді, коли для лоскотання вживається пірце або соломинка і коли той предмет перебуває в руках суб’єкта лоскотання, що є водночас також і об’єктом лоскотання, — спостерігати доводиться цілковиту відсутність реакції, окрім ледь відчутного дотику до шкіри того предмета, яким здійснюється лоскотання. І ніякого сміху.
Наука стає безпорадною перед цим фактом, як і перед тим, чому ми неспроможні лоскотати себе самі, викликаючи при тому (в самих себе) такий сміх, як у сатириків, що регочуть від власних дотепів.
Справа заплутується ще більше, коли звернемося до історії і довідаємося, що в Стародавньому Римі мали звичай (запозичений у східних деспотів) страчувати злочинців, підвішуючи їх під пахви низенько над землею і натираючи їм підошви сіллю, щоб кози, злизуючи сіль, лоскотали підвішеного, доки він захлинеться від сміху. Згодом грубі вояки в час Тридцятилітньої війни зловживали цим жорстоко-витонченим способом покарання, про що можна прочитати в «Сімпліцісімусі» Гріммельсгаузена. Знані також в історії випадки, коли володарі стосували лоскотання (попідбіччю), надаючи своїм підданим того чи іншого титулу (це робили шумери й китайці), в єгиптян і вавілонян спостерігалося лоскотання ритуальне, яке символізувало запліднення жінки (на жаль, з плином часу ця багатозначна процедура звульгаризувалася до примітивного лапання або хапання за цицьку).
— А наші рідні українські русалки? — нагадав Кнурцеві автор. — Чи ти забув, що в них лоскотання було головним засобом виробництва?
— Як же. Шевченко: «Може, вийшла русалонька матері шукати, а може, жде козаченька, щоб залоскотати». Але це все в минулому. А що сьогодні?
Чи можемо на підставі вищезгаданих фактів робити висновок, що сміх нині втратив свою витонченість, а засоби, якими колись викликався, — винахідливість? Навряд. Наведу лиш один приклад. Коли Катерина II під час відомої подорожі по Україні зустрілася в Каневі зі своїм колишнім коханцем Понятовським і від радості й солодких спогадів спробувала сміятися, то сміялася на кутні, бо зубів уже не мала: вони повипадали під дією законів природи. Що то був за сміх у всемогутньої імператриці — можна собі уявити! Нині ж беззубість не загрожує нікому. Маємо протези на вибір: сталеві, порцелянові, золоті, навіть платинові! Смійся, регочи, заливайся хоч до двохсот літ!
Тут Варфоломій Кнурець продемонстрував мені розкішну колекцію золотих протезів, які йому, треба сказати, личили і навіть прикрашали його товсту, справді докторську, бузковощоку фізіономію. Автор, потопаючи в потоках його ерудиції, тільки й спромігся, що несміливо спитати:
— А коли тобі присвоювали ступінь доктора ерудичних наук, теж лоскотали попідбіччю?
— Мені? Присвоювали? — розреготався Кнурець. — Та я сам собі присвоїв!
— Як же? А я думав…
— Щоб я ото ще писав дисертацію? Та ні за які гроші! Ти знаєш, які три найстрашніші загрози стоять перед людством?
— Ну, атомна війна, расова дискримінація… класова нерівність…
— Так можна багато налічити, а все зведеться до економічної нерівності. А три загрози? Не знаєш? Пиятика, крадіжки і дисертації!