— Усе тут.
— Але ж яким чином?
— Дуже просто. Ще з дитинства. Хочу все знати. І уявіть: без ніякого напруження. Ніяких самозречень. Цілком нормальне життя. Навіть був одружений. Тричі. Всі жінки втекли. Кажуть: нудно. Видно, попадалися дурні жінки. Не вмію вибирати. Взагалі нічого не вмію робити, а знаю все.
— Все?
— У межах загальних зацікавлень. Можете попитати. Будь ласка.
Автор спробував питати — Варфоломій Кнурець відповідав. Це була ненаукова фантастика. Він справді знав усе на світі. Скільки слонів було в Ганнібала при його переході через Альпи, коли була битва при Лепанго, хто така Мюзидора, а хто такий Мелузин, що таке ентропія повідомлень, в чому полягає критерій стійкості Найквіста, яка завдовжки річка Синюха, який середній надій на корову в колгоспах Полтавської області в 1974 році, яка різниця між коралом і сералем, гогами і магогами.
Це була ніч запитань і відповідей, автор ставив запитання часом дурні, тоді доктор ерудичних наук гнівався, але однаково відповідав, бо ерудити добрі навіть тоді, коли гніваються. Знання вони призбирують з єдиною метою: віддавати людям. Зустріч з ерудитом приголомшує, породжує в тобі комплекс нижчості й тяжке почуття неповноцінності, але згодом ловиш себе на думці, що в ерудита є якийсь гандж. Слухаєш його далі і відчуваєш: він починає набридати своєю одноманітністю і, сказати б, неприродністю. Не чоловік, а пристрій для запам'ятовування. Його б віддати в інститут Глушкова як додаток до одної з обчислювальних машин. Нудьга від ерудита з’являється, мабуть, тому, що знання його — мертві. Вони спрямовані тільки в минуле, належать дню вчорашньому. День нинішній наповнений для ерудита незбагненністю і таємничістю. Ерудит цілком безпорадний, наївний, губиться перед дрібницями, в усьому шукає аналогій і часто стає смішним через те. Бо яка аналогія, скажімо, може бути між римським імператором Веспасіаном, який наклав податок на римські нужники (його знаменитий вислів «гроші не пахнуть» наводить Маркс у першому томі «Капіталу»), щоб мати кошти для війни з Іудеєю, і товаришем Вивершеним, що звелів (проти всіх радянських законів!) колгоспам платити по дві з половиною копійки з кожного гектара землі для спорудження в райцентрі адміністративного будинку, де б товариш Вивершений нарешті міг мати свій власний кабінет, якого йому не належало за посадою? Веспасіан, як відомо, війну з Іудеєю виграв, а товариша Вивершеного зняли з роботи «в зв’язку з пошатнувшимся…». От тобі й ерудиція, ось тобі й аналогії!
Ніч у вагоні промайнула, як у сучасних повістях, — «враз», «раптом», «зненацька», автор задрімав лиш перед світанком, і снилися йому гоги й магоги, гегелі й гуголі. В столиці шляхи автора і Варфоломія Кнурця розійшлися так, що й не знати було, чи зійдуться ще колись. До того ж автора вже за годину-дві став розбирати сумнів: а чи був справді Варфоломій Кнурець, чи, може, приснився? І чи може існувати чоловік, схожий на Варфоломія Кнурця, в наших умовах? і що скаже, довідавшись про це авторове знайомство, прискіпливий читач, якого в художніх творах передовсім цікавить, що ж робить герой твору, «які державно-господарські чи етично-моральні проблеми розв’язує»?
Тому автор, не пошкодувавши своїх високоцінних зусиль, розшукав згодом Варфоломія Кнурця і навіть заприятелював з ним, щоб вивчити його діяльність. Але, відчуваючи все ж деяку нереальність і, сказати б, навіть містичність доктора ерудичних наук, він не наважився відводити йому в цій розповіді занадто багато місця, а обмежився поодинокими згадуваннями, та й то переважно в дужках, як і весь цей розділ.
Варфоломій Кнурець народився не знати коли, він позбавлений віку, бо хіба можуть мати вік знання? Їх не підточує навіть безжальний час, цей «кріт історії», як називав його Маркс, отож чоловік, який став мовби символом знання, стає над часом, а вже над простором ставлять його самі люди, внаслідок чого виникає вже й зовсім неймовірне твердження: Варфоломій Кнурець народився в різних областях нашої республіки. Як це могло статися? Дуже просто. Такого унікального чоловіка не можна віддавати якомусь одному місцю, він, безперечно, повинен належати одразу всім!
І він належав, і не тільки місцевостям, але й людям, всім приходив на поміч, радо слугував своїми унікальними, невичерпними знаннями.
Справедливість вимагає сказати, що й розповідь ця не тільки прокоментована, а й інспірована Варфоломієм Кнурцем, бо саме він по-дружньому порадив авторові поїхати слідом за молодим архітектором до Карпового Яру (про це автор уже казав, але якось несміливо).
— А чого я там не бачив? — не дуже тактовно поцікавився автор, згадавши, скількох архітекторів, художників, скульпторів уже посилали в своїх творах на село письменники, щоб ті понюхали дух пшеничної соломи, і що з того вийшло.