Ознайомил Васил Левенцев: панове, нех би ся тая содомія не множила в городі, кгди кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічковою Оришкою поймаєте.
Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хведора поймати, що Васил, шуткою зайшовши, будто жони питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Переманчихою. Видячи Хвеско, же челядник, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковною зостали в дому. Теди єще не повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.
Ми теди того хотячи повстягнути, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на видок пред мир вивівши, сродзе в два киї веліли скарати.
Справу сію веліли-смо до книг месних Пултавских вписат, що і єст вписано, року і дня виш менованого».
З цього «документа» Гриша довідався, що триста років тому на Україні не знали м’якого знака при писанні і що хвалькуватий землемір Левенець не впав з неба, а успадкував норов од свого ж батька, водночас нічого не перейнявши від задокументованого предка Василя Левенця, що виступав поборником високої моральності, не зупиняючись навіть перед незаконним втручанням у особисте життя громадян. Ота незаконна і не дуже моральна запопадливість Василя Левенця та ще, мабуть, якісь історично-біологічні мутації в психіці наступних поколінь призвели до того, що землемір Левенець порушував законність і мораль, керуючись діаметрально протилежними намірами. Хоч як там було, історичні порахунки Гриша мав вести не з своїми далекими предками, а з батьком. І не в сфері абстрактних істин і боротьби за справедливість і моральність взагалі, а в конкретній сфері матеріальних відносин. Гриша міркував приблизно так: раз землемір платив мамі Сашці через суд, то я йому теж верну через суд за всі ті вісімнадцять років суцільного приниження. Вирішивши так, Гриша поїхав до району, щоб у народному суді розпитати про свою справу. Власного мотоцикла він ще не мав, бо складав гроші для здійснення свого наміру, сказати б, родинної відплати, тому попросив у Педана його «Дніпро» з коляскою. Мотоцикл у Педана був не в кращому стані, аніж їхній комбайн, довелося просити Давидка Самуся, щоб подивився (той у мотоциклах і в машинах був як змій!). І до райцентру Гриша добрався вже аж під обід. Сором і ганьба! Суд містився у великій, типово райцентрівській глиняній хаті під поіржавілою, давно не фарбованою бляхою, коло дерев’яного ганку густо росли кущі жовтої акації, в кущах кублилися кури, зітхаючи від спеки. У просторій і доволі прохолодній кімнаті з побризканою долівкою за старою друкарською машинкою сиділа кирпата білява дівчина в білому платті без рукавів і без тих частин, які затуляють те, що треба затуляти спереду, в білих стоптаних босоніжках і вказівними пальцями намагалася поцілити по клавішах машинки: клац! клац! клац!
— Добрий — (клац!) — день — (клац!), — сказав несміливо Гриша.
Клац! Клац!
Комбайнер постояв, переминаючись, у цій прохолодній кімнаті стало йому чогось набагато жаркіше, ніж у полі під сонцем. Він глянув на дівчину майже благально, але вона не звертала на нього ніякісінької уваги. Клац! Клац!
І хоч би ж тобі ще бодай одна жива душа, щоб спитати, поминаючи оцю клацалку!
Гриша погмикав, кашлянув. Клац! Клац! Його розібрала злість.
— Слухайте, — підійшов до дівчини.
Клац! Клац!
— Та припиніть ви своє клацання!
— Не заважайте працювати! — нарешті обізвалася дівчина. Клац! Клац!
Так би й ухопив за руки, щоб перестала! Але заговорила — виходить, помітила.
— Я з Світлоярська, — повідомив Гриша. Для дівчини було однаково. Хоч і з космосу! Клац! Клац! — Суддя є?
— Нащо він вам?
— Треба, раз покинув роботу і приїхав.
— Можна було й не кидати. Зайнятий суддя.
Нарешті дівчина відірвалася від машинки і пильно втупилася в Гришу, водночас мовби наміряючись перепинити Гришу на випадок, коли він рвоне до дверей, що були в неї збоку і, мабуть, вели до судді. Але Гриша ще сподівався на успіх мирних переговорів.
— Надовго зайнятий суддя? — поспитав він якомога спокійніше, хоч уже все в ньому кипіло.
— Скільки треба, стільки й буде зайнятий.
— Я за дванадцять кілометрів приїхав…
— До нас і за двадцять приїздять, та й нічого.
Гриша згадав свій комбайн, який стояв десь без якоїсь дурної зубчатки, Педана, що посміюється собі з молодого комбайнера, знов став перед очима землемір у коров’ячому френчі, закипіло в в серці такою образою, що готовий був би розплакатися. Але вже був мужчиною, не плачами мав боротися з світом, а гнівом і твердістю.