— Це що у вас тут, суд? — з ледь тамованою люттю в голосі звернувся він до дівчини.
— Суд.
— А який? Народний? На вивісці що там у вас написано?
— Народний.
— А я хто — не народ?
І до тих дверей і — до судді, так що секретарка й зворухнутися не встигла.
Можна пошкодувати, що райцентр цей розташований не в зоні земних розломів, багатій на землетруси. Бо було б корисно для суспільства, щоб хоч раз на рік у кожній райцентрівській установі падала бодай одна стіна і відслоняла, що там робиться.
Колись, певно, встановлені будуть повсюди телевізійні камери, як у нас на львівському заводі «Електрон» або в американських універмагах, і з пульта керівник бачитиме, хто справді працює, а хто малює на папері конячок, хто розгадує кросворди, хто грає в шахи, хто пише листи коханим, а хто — навіть дисертації! Ясна річ, зможе бачити, коли сам не писатиме дисертацій або не видзвонюватиме по телефону, щоб довідатися, як зіграло київське «Динамо» з московським, хоч, як подумати — що таке динамо? Звичайний електромотор, якими в районі забиті всі господарства!
Все це таке заплутане, що ліпше припинити розмову на цю тему і піти слідом за Гришею Левенцем до кімнати народного судді.
Кімнатка в судді виявилась зовсім маленькою. Коли б не вікно, то й не кімнатка, а так собі — чулан. Невеликий стіл з чорнильним прибором, у якому вже давно не було чорнила, бо тут же валялося з півдюжини кулькових ручок, два стільці для відвідувачів, один для судді, старенька шафочка, битком набита законами, кодексами, інструкціями й постановами, і все. Сам суддя Верещака, високий лисий чоловік, стояв спиною до дверей, схилившись до вікна, на лутці якого розкладено було якесь причандалля. Справді зайнятий чоловік. На рип дверей Верещака озирнувся, суплячи густі брови і невдоволено пожовуючи вузькі губи.
— Ти чого сюди? — грізно гукнув він назустріч Гриші. — Тобі чого?
— Добридень, — сказав Гриша і тільки тоді побачив, чим зайнятий суддя: той чистив мисливську рушницю. — Я Левенець. Комбайнер із Світлоярська. Ви, значить, ружжо чистите? А та дурна секретарка каже: суддя зайнятий.
— Як ти сказав? Дурна секретарка? Та ти що? — закричав Верещака і навіть тупнув ногою.
Але Гришу це не злякало, навпаки, надало хоробрості. Раз чоловік кричить — значить, добрий, криком виганяє з себе рештки злості або ж просто використовує крик як своєрідний захист. Хлопець сміливо підступив до грізного судді й діловито поспитав:
— А ви чим змазуєте?
Верещака розгубився і відповів:
— Ружейним маслом. Чим же ще?
— А касторкою не пробували?
— Касторкою?
— У нас Рекордист Іванович тільки касторку визнає. На всі сезони, каже, підходить і запах солодкий. Ну, а коли там з’їси не те і шлунок треба прочистити, полизькав ружжо — і в кущі.
Суддя поклав рушницю і приладдя для чищення на стіл, обійшов Гришу довкола, так ніби хотів переконатися, чи не ховається хтось у нього за спиною, і вже не розізлено, без гніву, а скоріше здивовано поцікавився:
— Ти що — спеціально прийшов оце мені про касторку? Ти знаєш, що тут міститься?
— А що? — вдав дурника Гриша.
— Народний суд. А я суддя.
— Який же ви суддя! Ви голова районного добровільного товариства ружжа й вудки, — пояснив Верещаці Гриша.
— Ружжа й вудки?
— Це так називає Товариство мисливців і рибалок ваш відповідальний секретар Іван Безтурботний.
— Ти й Безтурботного знаєш?
— А я всіх знаю.
— Чому ж мене?..
— Тому що ви мене теж не знаєте.
— Стривай. Як твоє прізвище? Левенець? А землемір Левенець тобі хто? Родич?
— Він ваш напарник по полюванню. Він і товариш Вивершений.
Згадка про знятого Вивершеного роздратувала суддю. Він рішуче підійшов до дверей і покликав:
— Поліно Андріївно, а йдіть-но сюди.
— Я вас слухаю, Сидоре Дмитровичу, — ввійшла секретарка.
— Поясніть, будь ласка, цьому молодому громадянину, хто я такий.
— Ви, Сидоре Дмитровичу, районний народний суддя товариш Верещака.
— Дякую вам, Поліно Андріївно, можете бути вільною.
І, коли секретарка вийшла, суддя сховав рушницю до шафи, сів на стілець, пожував вузькогубим ротом, спитав: