Все марно! Бо хто б же спромігся простежити кожен найнепомітніший вчинок Роксоляни, зв’язати все те докупи, та ще й прив’язати до такого безневинного хлопця, як Гриша, навіть за умови, що він (цілком теоретично й умоглядно!) мав левине серце? Самому Гриші й не снилося, щоб за ним упадала заміжня (хоч і молодша за нього) жінка (хай і з гарненьким носиком), бо коли й випадала йому в житті хвиля спрямувати свої думки на затаєно-високе (а таких хвиль назбирувалося дедалі більше), то летіли вони не через дорогу до садиби Самусів з їхньою Роксоляною, а до Щусевого лісництва. Але думки ці були мов струм невисокої напруги, який не може подолати опору дротів і губиться при передачі на далекі відстані. Думки хоч і летіли, але ніяк не долітали. Потрібен був поштовх, підсилювач, може, додаткове джерело енергії, а то й просто випадок.
Нікчемність подій може іноді доходити до анекдоту. Читай і смійся.
У самий розпал жнив, коли сонце пекло немилосердно, коли на комбайні все шкварчало і мало не тріскався од пересихання навіть бочонок з водою, коли важке пшеничне зерно било в усі комбайнові решета з такою силою, ніби то були золоті зливки, і під кінець дня Гриша починав одчувати те безупинне биття всім тілом, він давав Педанові пройти загінку, а сам бігав до близького топила, щоб обкупатися і хоч трохи струснути з себе втому і напруження. Вони косили коло топила вже третій день, назавтра мали переїздити на нове поле, тому купання Гришине було останнє — власне, й не купання, а пустощі, примха, хлоп’яцтво, бо який би це серйозний світлоярівець заскакував у воду, рискуючи змити з себе не так красу й силу, як поважність?
Гриша біг до топила навпростець через купиння й кротовиська, яких повно було на зеленім лужку перед степовим прадавнім озерцем. Топило лежало посеред степу в неглибокім вибалку, береги були голі, тільки з одного боку ріс негустий очерет, і саме там утворилася невеличка латочка твердого, небагнистого дна і вода видавалася чистішою. Там пила худоба, там купалася малеча, потрапляючи в степ, туди бігав і наш молодий механізатор. Але цього разу його «купальня» виявилася зайнятою. Він спершу й не збагнув нічого. Почув хлюпостання, ніби від табунця качок, тоді майнуло біле й ніжне, вдарило в очі, в груди, в саме серце, хлопець ошелешено став, ніяк не міг прийти до тями, а те біле збовтнуло водою і в просонцених збризках, що сягали, здається, до самого неба, полетіло на берег, прямо туди, де стояв Гриша, за ним летіли водяні прозорі крила, не згортаючись, не опадаючи, мовби неспроможні відірватися од звабливих заокруглень, таємничих заглиблень, від ніжних неторканостей оголеного жіночого тіла, що вибрідало з води не вибрідаючи, вибігало не вибігаючи, втікало від стороннього ока не втікаючи, а в дивній протиприродності постаючи перед тим оком у всій своїй гріховній принаді.
Гола жінка! Скільки їх уже купалося в наших романах і фільмах, а кожному постає, мов об'явлення Іоанну Богослову на острові Патмос. І якісь голоси недовідомі лунають, і хтось кричить, і серце рветься з грудей у героя. Закричало й у Гриші. Забилося в грудях, приголомшило, запаморочило: «Втікай! Втікай од неї!»
Ще й не розпізнавши жінки, не збагнувши, що то Роксоляна, він, як стояв, крутнувся на місці й чимдуж припустив по кротовиську, аж десь, мабуть, кроти перелякано щулилися в своїх глибоких сховках. Та хоч як швидко біг, Роксоляна його наздогнала, випередила, стала перед ним. Коли ж Гриша хотів звихнути вбік, ухопила його за сорочку.
— Стривай! Куди? Це ти сховав мій одяг?
Аж тепер він упізнав Роксоляну, і йому трохи стало легше. Все ж сусідка. Заміжня жінка (хоч яка там жінка в дев’ятнадцять років!). Але ж гола!
— Не бачив я твого одягу. Здуріла! Я тільки від комбайна.
— Коли не ти, то хто ж його сховав?
І тернулася об нього боком, стегном, грудьми. Мокра й гола! Жах! Він знов гнучко вивернувся, а вона, заливаючись сміхом, простягла тонкі руки (ніби ще довші, ніж її безсоромні ноги), пальці заворушилися перед самими очима в Гриші. Втікай, втікай од неї!