40
Одним з найпереконливіших свідчень, що в Світлоярську не обійшлося без втручання сил містичних, була Щусева кукурудза. Для своєї першої биятики чорти вибрали саме Щусів город, мабуть, сподобалася їм кукурудза — висока, густа, щільна, ні в кого такої не було. Цілу ніч шелестіло й тупотіло в кукурудзі, старий Щусь ніби й чув отой шелест, але вважав, що то йому сниться, а коли прокинувся й не міг більше заснути від дивного шамотіння в кукурудзі, то теж не вийшов, бо телесувалося вже й не в самій кукурудзі, а било гопки в дворі, торгало віконниці, ломилося в двері, завивало в димарі, норовило навіть зідрати з хати шиферну покрівлю.
«Ох і вітрюган же ж!» — подумав старий Щусь і злякався за шифер, бо стелив його старий Самусь, а Самусям вірити не можна.
Передсвітом Щусь заснув і проспав аж до сходу сонця, що вже й геть було поганою прикметою.
— Потягло на вмируще, — шепотів старий, виходячи з хати, покректуючи й насилу прокліпуючись, щоб поглянути на світ божий, який він проспав чи не вперше в житті.
І перше, що побачив ще крізь прозорі шибки великої веранди, — була кукурудза, власне, й не кукурудза, а те, що від неї лишилося. Витолочена, витоптана, поламана й заламана так, ніби налетіли на неї всі бурі й вихори світу або ж безчинствував цілу ніч табуняка ошалілих диких свиней. Щусь тяжко застогнав, кинувся до своєї кукурудзи, спотикаючись, шпортаючись, бігав по ділянці, брав розтоптані, розкришені качани, підбирав навіщось з землі зернину по зернині, розправляв позаломлюване бадилля, мав би шукати слідів на вологій м’якій землі, але геть забув про будь-які сліди, бачив тільки понівечену кукурудзу, пропащу свою працю, свій піт, своє добро, глухо постогнував, мабуть, і проклинав би когось, але не знав, кого треба проклинати, та й не вмів до ладу цього робити.
На ніч прикликано стерегти кукурудзу лісника Щуся з двостволкою і з його «броньовиком», той прикотив у всеозброєнні, засів на краю кукурудзи, поклавши собі двостволку на коліна, тихо покурював, просидів так цілу ніч, але ніщо не прийшло, ніщо ніде й не шерхнуло, не подув навіть щонайменший вітерець. «Злякалося!» — вдоволено подумав лісник, випустивши з виду ту просту річ, що стерегти треба ціле, а не поламане й понівечене і берегтися не тоді, як тебе обікрадуть. Але такі істини були занадто обтяжливі для лінивого розуму лісникового, та й ніхто з Щусів ніколи не претендував на роль великого мислителя, належали вони до прихильників життя простого, спокійного, хитрощів не знали й не любили, і, здається, єдині хитрощі, які дозволили собі за цілі століття існування їхнього роду, — це ота подвійна гра Коті з своїми залицяльниками Левенцем і Самусем і мовчазне потурання тій грі лісником.
Увечері, їдучи до батька, лісник якось не звернув уваги, що під колесами його «броньовика» не звична баюриста вулиця, а гладенький асфальт. Коли ж розвиднілося і лісник поглянув на вулицю, то мало не вщипнув себе від подиву. Асфальт! Де взявся і коли? Та подивуватися досхочу лісник не встиг, бо по асфальту промчав на мотоциклі з коляскою Самусь. І летів у такому очманінні, що й не помітив свого ймовірного тестя. От і жди добра від такого зятя. Але за Самусем, так ніби боявся відпустити того без нагляду, вже летів Гриша Левенець, теж на мотоциклі, але без коляски, мабуть, щоб було легше гнатися за важким Самусевим транспортом, та хоч як легко летів Левенець, він помітив лісника й зупинився, щоб привітатися, власне, й не привітатися, а гукнути:
— Дядьку Василю, до сільради?
— А чого я там не бачив удосвіта? — ліниво поцікавився лісник.
— Асфальт відкриватимуть. Мітинг буде!
— Який асфальт? Оцей?
— Та цей же, наш, перший світлоярівський асфальт.
— То чого ж його відкривати, як ти он береш та їдеш.
— Церемонія, дядьку Василю!
І він подимів на ту «церемонію», а як на лісника, то погнався він за Самусем, щоб той не вихопив Коті з теплої постелі та не привіз її на роботу до дитячого садка.
Щусь ще трохи постояв коло паркану, спокійно покурюючи, але тут на асфальті почалося таке, що коли б він вірив у бога, то неодмінно б перехрестився й покликав на поміч господа з усіма ангелами й архангелами. Вулиця вмить виповнилася такою масою техніки, що, здавалося, ніби машини кинуться на садиби, на городи, гусеничні трактори поповзуть на хати, гуло, гаркало, ревло, торохтіло, плювалося димом, чадом, вогнем і полум’ям, летіло, мчало, металося туди й сюди, одне втікало, друге гналося, всі втікали, і всі гналися, хотіли наздогнати, випередити, полетіти світ за очі, безвісти, зникнути, щоб з’явитися знову й знову гнати по сірому асфальту швидше за всіх, молодіючи й радіючи від тих гонів, від зухвалого вітру й ревіння моторів. Лісник, хоч який повільний і спокійний у своїх узвичаєннях чоловік, не втерпів, затоптав недокурка, побіг до свого «броньовика», хряпнув дверцятами, диркнув стартером, вдарив з вихлопу чорною хмарою диму і… рвонув слідом за отими всіма несамовитими, божевільними, одурілими, мовби хотів ствердити панівну закономірність для роду людського Бажанового твердження: «Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень — утіха всіх утіх, розрада всіх розрад».