Фредерік узнавав із газет про його долю і протягом трьох тижнів одвідував читальні.
Якось попалися йому під руку кілька номерів «Сміхотуна». Передовиця, як завжди, була присвячена розгромові якоїсь відомої особи. Далі подавалася світська хроніка, плітки. Потім висміювали Одеон, Карпентра, рибництво і приречених до страти, якщо такі були. Зникнення пасажирського судна правило цілий рік за тему для жартів. Третя колонка відводилась художнім кореспонденціям, де в формі анекдотів чи порад рекламувалися кравці, містилися описи балів, оголошення про розпродаж, розгляд творів, і при тому міркувалося в однакових виразах про томик віршів чи про якусь пару чобіт. Єдиним серйозним куточком був огляд маленьких театрів, у якому злісно нападали на двох-трьох директорів; а інтереси мистецтва обмежувалися темою декорацій у Театрі канатоходців чи зауваженнями про яку-небудь актрису в ролі коханок із театру Відпочинок. Фредерік хотів уже кинути все це, аж раптом його погляд натрапив на статтю під назвою «Курочка поміж трьох півнів».
Це була історія його дуелі, подана в стилі жвавому й вільному. Він легко впізнав себе самого, бо, говорячи про нього, часто повторювався жарт: «Молодик, що навчався в Санському колежі, нічого там не навчившись». Його навіть було змальовано нужденним провінціалом, таким собі сірим простаком, що пнеться водити знайомство з вельможним панством. Що ж до віконта, то він грав роль благородного героя: спершу за вечерею, куди він прийшов непрошений-незваний, потім у історії із закладом, бо він перехопив даму, і, нарешті, під час дуелі, де він тримався, як належить дворянинові. Фредерікова хоробрість, щоправда, не заперечувалась, однак у статті давалося зрозуміти, що посередник, він же таки й заступник, явився саме в час. Усе це кінчалося фразою, можливо, найпідступнішою: «З чого випливає така ніжність? Ось у чім річ! І, як мовляв той Базіліо, кого тут у біса обдурюють?»
Це, без найменшого сумніву, була помста Юссоне Фредерікові за його відмову в п'яти тисячах франків. Що ж діяти? Коли він і запрагне пояснень, Юссоне протестуватиме, запевнюючи в своїй непричетності, і він нічого не досягне. Краще мовчки проковтнути образу. Ніхто, зрештою, не читає цього «Сміхотуна».
Вийшовши з читальні, він побачив юрбу, що збилася перед крамницею торговця картинами. Всі дивилися на жіночий портрет, під яким було написано чорними літерами: «Мадмуазель Роза-Анетта Брон. Власність пана Фредеріка Моро із Ножана».
Це була вона, або майже вона, зображена анфас, із відкритими грудьми, розпущеним волоссям і з червоним оксамитовим гаманцем у руці; а позаду, із-за її плеча, павич виткнув дзьоба, затуливши всю стіну віялом величезного хвоста.
Пеллерен виставив портрет, аби змусити Фредеріка заплатити, певний, що він знаменитий й що весь Париж приєднається до нього й зацікавиться цією чварою.
Чи це, бува, не змова? Чи не спільно художник і журналіст підготували напад?
Його дуель нічому не зарадила. Він стає смішним, усі глузують із нього.
Днів за три, в кінці червня, акції Північної компанії піднялися на п'ятнадцять франків, і Фредерік, купивши їх минулого місяця на дві тисячі, дістав тридцять тисяч франків. Ця ласка долі повернула йому впевненість. Він сказав собі, що ніхто йому не потрібний, що всі його прикрощі походять із несміливості, вагань. З Капітаншою слід було з самого початку повестися брутально, з першого ж дня прогнати Юссоне, не ганьбити себе, зв'язуючись із Пеллереном; щоб показати, що все те нітрохи його не обходить, він пішов до пані Дамбрез на один із її звичайних вечорів.
В передпокої Мартінон, який приїхав одночасно із ним, обернувся:
— Що? Ти прийшов сюди? — спитав він, здивований і навіть незадоволений з того, що бачить його.
— А чому б ні?
І, міркуючи над тим, що могло б стати причиною такого прийому, Фредерік пройшов у вітальню.
Незважаючи на торшери, запалені по кутках кімнати, освітлення було тьмяне; всі троє вікон, розчинених навстіж, виділялися великими чорними чотирикутниками. Жардиньєрки, поставлені під картинами, сягали людського зросту; а в глибині відбивалися в дзеркалі срібний чайник і самовар. Здіймався притишений людський гомін. Чулося порипування туфель на килимі.
Фредерік розрізнив чорні фраки, потім — круглий стіл, освітлений лампою під великим абажуром, сім-вісім дам у літніх туалетах, а трохи далі — пані Дамбрез у кріслі-гойдалці. Її сукня з бузкової тафти була з прорізами на рукавах, із яких виступали муслінові оборки, і ніжний тон тканини пасував до кольору її волосся; вона трохи відкинулась назад, тримаючи ногу на подушечці, — спокійна, як витвір мистецтва, повна зграбності, як пишна квітка.