Пан Дамбрез і якийсь старий із сивою чуприною походжали взад і вперед через усю вітальню. Деякі з гостей розмовляли поміж собою, присівши то тут, то там на козетки; інші зібралися в коло, стоячи посередині.
Бесіда точилася про вибори, про внесені до законів зміни і доповнення до них, про промову пана Ґрандена, про відповідь на неї пана Бенуа. Третя партія зайшла надто вже далеко! Лівий центр мав би трохи пам'ятати, як він виник! Міністерство зазнало серйозних втрат! Однак заспокоює те, що в нього не передбачається спадкоємців. Коротше кажучи, становище таке самісіньке, як 1834 року.
Фредерікові все це наскучило, і він підійшов до жінок. Мартінон виснув біля них; він стояв із капелюхом під пахвою, повернувшись на три чверті, і мав такий добропристойний вигляд, що нагадував фігурку севрської порцеляни. Він узяв номер «Ревю де Де Монд», що валявся на столі між «Наслідуванням Христа» та «Готським альманахом», і звисока висловив своє міркування про одного славетного поета, потім сказав, що відвідує читання, присвячені святому Францискові; поскаржився на своє горло, час од часу ковтав таблетки проти кашлю; говорив про музику, виставляв себе за вітрогона. Мадмуазель Сесіль, Дамбрезова небога, що вишивала собі рукавці, скоса поглядала на нього своїми блідо-голубими очима, а міс Джон, кирпатенька гувернантка, навіть залишила вишивання; обидві вони ніби подумки вигукували: «Який же він красень!»
Пані Дамбрез обернулася до нього:
— Подайте-но мені віяло — ген там, на столику. Ви не те взяли! Друге!
Вона встала, а що він уже вертався, вони зустрілися посеред вітальні лице в лице; вона сказала йому кілька слів, видно, якийсь докір, судячи з бундючного виразу її лиця. Мартінон силкувався всміхнутись, потім відійшов і приєднався до групи статечних чоловіків. Господиня знову сіла і, перехилившись через бильце крісла, сказала Фредерікові:
— Я позавчора бачила одного чоловіка, що говорив зі мною про вас, це пан Сізі; адже ви його знаєте?
— Атож… трошки.
Раптом пані Дамбрез вигукнула:
— Герцогиня! Ох, яке щастя!
І вона кинулася аж до дверей назустріч маленькій бабусі в сукні із світлобрунатної тафти і мереживному чепчику з довгими кінцями. Дочка одного із товаришів по вигнанню графа д'Артуа і вдова наполеонівського маршала, що 1830 року став пером Франції, вона підтримувала зв'язки як при старому, так і при новому дворі й могла добитися багато чого. Гості, що стояли посеред кімнати, розступилися, а тоді провадили розмову далі.
Тепер бесіда перекинулася на пауперизм, всі описи якого, на думку співрозмовників, були дуже перебільшені.
— А проте, — заперечив Мартінон, — убозтво існує, слід визнати! Але вилікувати від нього не спроможна ні наука, ні влада. Це питання чисто індивідуальне. Коли нижчі класи захочуть позбутися своїх вад, зникнуть і їхні злидні. Хай народ стане моральнішим, і тоді менше буде убозтва!
На думку пана Дамбреза, не можна чекати нічого доброго, доки не буде надміру капіталів. Отже, єдиний спосіб — довірити, «як того, зрештою, прагнули й сенсімоністи (Боже милий, дещо і в них було добре, будьмо до всіх справедливі), довірити, кажу я, справу прогресу людям, котрі зможуть примножити народне багатство». Непомітно перейшли на великі промислові підприємства, залізниці, вугільні копальні. І пан Дамбрез, звернувшись до Фредеріка, тихо сказав йому:
— Ви так і не завітали, щоб поговорити про нашу справу.
Фредерік послався на хворобу, але, відчувши, що таке виправдання занадто безглузде, додав:
— До того ж мені потрібні були гроші.
— Щоб купити коляску? — підкинула пані Дамбрез, що проходила повз них із чашкою чаю в руках, і глянула на нього через плече.
Вона гадала, що він Розанеттин коханець; натяк був ясний. Фредерікові навіть здалося, що всі дами, позираючи на нього здалека, перешіптуються. Щоб з'ясувати собі, що вони думають, він знову наблизився до них.
Мартінон, сидячи біля панни Сесіль по другий бік столу, гортав альбом. Це були літографії, на яких зображено іспанські костюми. Мартінон читав уголос підписи: «Севільська жінка», «Садівник із Валенсії», «Андалуський пікадор» — і враз, опустивши погляд до самого низу сторінки, без найменшої паузи прочитав:
— «Жак Арну, видавець». Ніби один із твоїх друзів?
— Так, — відповів Фредерік, вражений його тоном.
Пані Дамбрез підхопила:
— І справді, адже ви якось уранці приїжджали… здається, з приводу будинку. Авжеж, будинку, що належить його дружині.