Це означало: «Вона ваша коханка».
Він почервонів аж до вух, а пан Дамбрез, що підійшов у цю мить, додав:
— Ви, пригадую, навіть дуже за них клопоталися?
Ці слова остаточно збентежили Фредеріка. Його сум'яття, яке, він гадав, помітили, повинне було підтвердити підозри, аж тут раптом пан Дамбрез, підійшовши ближче, спитав поважним тоном:
— Ви, сподіваюся, не заводили з ним ніяких спільних справ?
Фредерік на знак заперечення покрутив головою, не розуміючи, що має на думці капіталіст, який тільки хотів дати йому пораду.
У нього було бажання поїхати додому. Побоювання показати свою легкодухість утримало його. Лакей прибирав чайні чашки; пані Дамбрез розмовляла з дипломатом у синьому фраці; дві дівчини, схиливши голови, роздивлялися перстень; решта гостей, усівшись півколом у кріслах, звільна повертали одне до одного свої бліді обличчя, обрамлені чорним чи світлим волоссям; коротко кажучи, ніхто на нього не звертав уваги. Фредерік повернувся і, зробивши кілька зиґзаґів, наблизився вже до дверей, як раптом, проходячи повз консоль, помітив засунуту між китайською вазою та стіною складену вдвоє газету. Він трошки витягнув її і прочитав: «Сміхотун».
Хто міг принести її сюди? Сізі! Ніхто інший, звичайно. Та, зрештою, все одно! Вони повірять, вони всі уже, мабуть, повірили написаному. Звідки таке озлоблення? Його оточував мовчазний глум. Він почувався ніби заблудлим у пустелі. Аж раптом пролунав Мартінонів голос:
— До речі, з приводу Арну. Серед звинувачених у справі запальних бомб я прочитав прізвище одного з його службовців — Сенекаля. Чи, бува, не наш?
— Він самий, — відповів Фредерік.
Мартінон двічі повторив, голосно викрикуючи:
— Що?! Наш Сенекаль?! Наш Сенекаль!
Тут його почали розпитувати про змову; служачи в суді, він мусив би мати про неї відомості.
Мартінон сказав, що він їх не має. Взагалі, цей суб'єкт йому мало знайомий, бо він бачив його два-три рази; зрештою, він вважає, що це неабиякий негідник. Фредерік, обурений, вигукнув:
— Зовсім ні! Це дуже чесний хлопець.
— Однак, добродію, — озвався один із підприємців, — не такий він уже й чесний, якщо причетний до змови!
Більшість чоловіків, що були тут, служили принаймні чотирьом урядам; і вони ладні були продати Францію чи й рід людський, аби зберегти власне багатство, уникнути скрути чи навіть просто із ницості, що спонукала їх інстинктивно обожнювати силу. Всі заявили, що політичним злочинам нема виправдань. Скоріше можна простити ті, котрі викликані бідністю! І не забули поставити в приклад горезвісного батька родини, котрий у незмінного пекаря краде незмінний шматок хліба.
Якийсь урядовець навіть вигукнув:
— Добродію, якби я взнав, що мій брат бере участь у змові, я б його виказав!
Фредерік послався на право чинити опір і, згадавши деякі висловлювання, почуті від Делор'є, вказав на Дезольма, Блекстона, на англійський білль про права і статтю другу конституції дев'яносто першого року. Саме на підставі цього права був скинутий Наполеон; воно було визнано 1830 року, лягло в основу хартії.
— Взагалі, коли монарх порушує свої зобов'язання, правосуддя вимагає повалення його.
— Але ж це жахливо! — вигукнула дружина одного префекта.
Всі інші мовчали, трохи налякані, немовби почули свистіння куль. Пані Дамбрез погойдувалась у своїм кріслі й, усміхаючись, слухала Фредеріка.
Якийсь промисловець, колишній карбонарій, пробував довести йому, що Орлеанський дім — прекрасна сім'я; щоправда, трапляються зловживання…
— Ну й що?
— Та не слід говорити про них, дорогий мій! Коли б ви знали, як шкідливо відбивається на справах увесь цей галас опозиціонерів!
— Чхав я на справи! — відрубав Фредерік.
Його обурювали ці спорохнявілі дідугани, і, запалений хоробрістю, яка інколи пориває найполохливіших, він накинувся на фінансистів, на депутатів, на уряд, на королів, почав захищати арабів і наговорив багато дурниць. Дехто іронічно підбадьорював його: «Отак, отак! Давайте далі!» — тим часом як інші буркотіли: «До біса! Ну й завзяття!» Нарешті він вирішив, що тепер пристойно буде піти, і, коли вже виходив, пан Дамбрез, натякаючи на місце секретаря, сказав йому:
— Ще нічого не вирішено! Але поспішіть!
А пані Дамбрез додала:
— До скорого, правда ж?
Фредерік сприйняв їхні прощальні слова за глузи. Він постановив собі ніколи не вертатися в цей дім, не відвідувати більше цих людей. Він гадав, що образив їх, бо не знав, який великий запас байдужості має цей світ. Особливо обурювали його жінки. Жодна не підтримала його бодай співчутливим поглядом. Могли б його слова хоч трохи збентежити їх! Що ж до пані Дамбрез, то в ній він убачав якесь томління і воднораз сухість, що не давала змоги розгадати її до кінця. Чи має вона полюбовника? Що він за один? Дипломат чи хто-небудь інший? Невже Мартінон? Не може бути! А проте Мартінон будив у нім щось подібне до ревнощів, а вона злість, яку важко й пояснити.