Коли Фредерік побачив такий занепад, йому стало сумно. Однак, вірний Капітанші, він набрався духу і ввійшов; у глибині крамниці показалася пані Арну; він обернувся й пішов геть.
— Я не знайшов його, — сказав Фредерік, вернувшись додому.
І хоч він запевняв Розанетту, що зараз напише про гроші своєму нотареві в Гавр, вона спалахнула. Годі й уявити собі таку безхребетну людину, такого тюхтія; вона зазнає всіляких злиднів, тим часом як інші розкошують!
Фредерік думав про бідолашну пані Арну, уявляючи її в гнітючому, нужденному помешканні. Він сів до письмового стола, а що принизливий Розанеттин голос не втихав, то він гримнув:
— Та вгамуйся ти, ради Бога!
— Ти ще, дивися, станеш захищати їх?
— Таки стану! — крикнув він. — Чому ти така несамовита?
— А ти, чому ти не хочеш, щоб вони заплатили? Боїшся вразити свою колишню? Ну ж, признайся!
Його поривало жбурнути в неї настільного годинника; він не міг знайти слів. Розанетта, все ще метаючись по кімнаті, додала:
— Я притягну його до суду, твого Арну. Обійдусь і без тебе! — І вона зціпила губи. — Я пораджуся з юристом.
За три дні по тому раптом вбігає Дельфіна.
— Пані, пані, там якийсь чоловік із банкою клею, він геть налякав мене!
Розанетта вийшла на кухню й побачила якогось п'яного шалапута з лицем, покльованим віспою, з паралізованою рукою; він щось белькотів.
То був побігач метра Готро, він розклеював оповіщення. Протест Капітанші відхилено, тож заведеним звичаєм було призначено продажу майна з молотка.
Розсильний за те, що потрудився піднятися східцями, спершу зажадав чарку, тоді, гадаючи, що пані — актриса, почав канючити іншої ласки: щоб йому дали квитки в театр. Потім він кілька хвилин підморгував, не знати, на що натякаючи, і нарешті заявив, що за сорок су обірве краї оголошення, уже наклеєного внизу, на дверях. Розанетту названо там на ймення, — нечувана жорстокість, що засвідчувала безмірну ненависть Ватназ.
Колись Ватназ була вельми чутлива і навіть у сердечній скрусі написала листа Беранже, прохаючи поради. Але під ударами життєвих бур вона озлилась і тепер давала уроки музики, тримала їдальню, співпрацювала в журналах мод, здавала мебльовані кімнати, торгувала мереживом у середовищі легковажних жінок, а це спілкування дало їй змогу робити багатьом, у тому числі й Арну, деякі послуги. Раніше вона працювала в торговій фірмі.
Там вона роздавала платню робітницям, на кожну завівши по дві книжки й одну з них приховувала в себе. Дюссардьє, що з доброї ласки вів книжку такої собі Гортензії Баслен, надійшов до каси в ту хвилину, коли мадмуазель Ватназ принесла рахунок цієї дівчини — 1682 франки, касир їх оце зараз виплатив. А саме напередодні Дюссардьє записав у книжку Баслен 1082 франки. Під якимось приводом він знову взяв у дівчини книжку і, бажаючи покласти край цій злодійській історії, сказав їй, що книжку загубив. Робітниця простодушно переповіла цю вигадку мадмуазель Ватназ, а та, щоб не мати ніяких сумнівів, з байдужим виглядом стала розпитувати чесного прикажчика. Він коротко відказав: «Я її спалив!» От і все. Невдовзі після цього вона залишила фірму, так і не повіривши, що книжка знищена, і гадаючи, що Дюссардьє зберігає її.
Коли до неї дійшла звістка, що прикажчика поранено, вона прибігла до нього, сподіваючись одібрати книжку. Хоч як вона пильно нишпорила, але так і не знайшла її. По тому вона перейнялася пошаною, а згодом і любов'ю до цього хлопця, такого чесного й лагідного, такого сміливого й дужого! В її віці годі було плекати надію на подібний талан. Вона накинулася на нього з жадобою людоїдки і зреклася літератури, соціалізму, «втішливих доктрин та великодушних утопій», лекцій про «розкріпачення жінок», які читала, — усього, навіть Дельмара; кінець кінцем вона запропонувала Дюссардьє одружитися з нею.
Хоч вона й була його полюбовницею, він анітрохи не був закоханий у неї. До того ж він не забув про її шахрайство. Нарешті, Ватназ була надто багата. Він одмовився. Тоді вона в сльозах розповіла йому про свою мрію — відкрити разом із ним магазин готового одягу. Для початку в неї були необхідні гроші, які на тім тижні мали поповнитись іще чотирма тисячами франків; і вона призналася, що подала позов на Капітаншу.
Дюссардьє засмутився, бо це стосувалося і його друга. Прикажчик пам'ятав про портсигар, подарований йому на гауптвахті, вечори на набережній Наполеона, сердечні розмови, книжки, які давав йому Фредерік, численні його люб'язності. І він попросив Ватназ відмовитись од позову.
Вона взяла на глузи його простакуватість і виявила незбагненну ненависть до Розанетти; навіть багатства прагнула вона тільки задля того, щоб потім розчавити її власним екіпажем.