Тим часом Фредерік не міг приховати своєї туги. Пані Дамбрез, мабуть, щоб розрадити його, виявляла до нього ще більшу увагу. Щоразу пополудні вона прогулювалась із ним у власному екіпажі і якось, проїжджаючи Біржову площу, надумала задля розваги зайти до аукційної зали.
Було перше грудня, саме той день, на який призначено розпродаж майна пані Арну. Він згадав цю дату й сказав, що йому не хочеться туди заходити, — мовляв, там стільки людей і гамір нестерпний. Їй кортіло тільки глянути одним оком. Карета спинилась. Довелось іти разом із пані Дамбрез.
У дворі стояли вмивальники без тазів, обдерті крісла, старі корзини, валялося порцелянове череп'я, порожні пляшки, матраци; вештались якісь люди в блузах, в брудних сюртуках, сірі від пилюки, з відразливими лицями; декотрі з полотняними мішками за плечима, стоячи окремими групками, розмовляли, час од часу голосно гукали одне одного.
Фредерік зауважив, що далі йти незручно.
— Та ну!
І вони побралися східцями вище.
У першій залі праворуч якісь панове з каталогами в руках роздивлялися картини, у другій продавалася колекція китайської зброї; пані Дамбрез заманулося вернутись донизу. Вона, придивляючись до номерів над дверима, провела його аж у кінець коридора, в якесь приміщення, де було повнісінько людей.
Фредерік одразу впізнав дві етажерки з «Художнього промислу», її робочий столик, усі її меблі! Нагромаджені в глибині кімнати ярус на ярус, вони утворювали широку гору від підлоги до стелі; по боках були порозвішувані на стінах килими й портьєри. Повсідавшись на нижніх лавах похилої підлоги, дрімали якісь дідки. Ліворуч здіймалася щось ніби конторка, де стояв оцінник у білій краватці й легенько помахував молоточком. Якийсь хлопець, поруч нього, записував, а нижче стояв дебелий чолов'яга, що скидався на комівояжера й воднораз на перепродувача театральних білетів; він, голосно гукаючи, називав речі, виставлені на торг. Троє служників підносили їх і розкладали на столі, довкола якого рядком сиділи ганчірники й перекупки. Позад них юрмилися люди.
Коли Фредерік увійшов, розпродаж був у розпалі: спідниці, косинки, носові хусточки — все, аж до сорочок, передавали з рук у руки, обмацували; інколи перекидали їх здалека, і раптом у повітрі мигтіло щось біле. По тому продали її сукні, далі — один із її капелюшиків, на котрому перо було зламане й звисало, тоді — хутра, за ними — три пари взуття; дільба цих реліквій, у яких він невиразно вбачав обриси її тіла, здавалася йому невимовною жорстокістю, так немовби на очах у нього круки шматували її труп. У залі була нестерпна задуха, і Фредеріка нудило. Пані Дамбрез запропонувала йому свій флакон; вона сказала, що її тут все вельми потішає.
Перейшли до обстави спальні.
Метр Бертельмо призначав ціну. Оповісник голосно повторював її, а три службовці спокійно чекали, коли вдарить молоток, і виносили річ у суміжну кімнату. Так зникли великий синій, усіяний камеліями килим, котрого торкалися її ніжки, коли вона йшла йому назустріч; гаптоване кріселко, на котрому він завжди сидів обличчям до неї, коли вони залишалися вдвох; два камінні екрани, слонова кістка яких ставала ще ніжніша від самого дотику її рук; оксамитова подушечка, де й досі лишалися застромлені шпильки. З цими речами ніби відривали шматки його серця; одноманітність голосів і жестів стомлювала його, кидала в похмуре заціпеніння, навівала почуття якогось розпаду.
Аж раптом біля його вуха зашелестіла шовкова сукня. Поруч стояла Розанетта.
Про торги дізналася вона від самого Фредеріка. Переживання її вляглися, і їй спало на думку поживитися на аукціоні. Вона приїхала в білому атласному жилеті з перламутровими ґудзиками, в сукні зі шлярками, в вузеньких рукавичках; вигляд у неї був переможниці.
Він сполотнів од гніву. Розанетта глянула на жінку, що була разом із ним.
Пані Дамбрез упізнала її, і вони цілу хвилину прискіпливо роздивлялися одна одну з голови до ніг, намагаючись виявити яку-небудь хибу, ґандж, — одна, мабуть, заздрила молодості другої, а тій було досадно, що суперниця відзначалася надзвичайною вишуканістю, аристократичною простотою.
Нарешті пані Дамбрез одвернулася з невимовно гордовитою посмішкою.
Тут оповісник одкрив рояль, її рояль! Стоячи, він програв правою рукою гаму і об'явив ціну інструмента — тисяча двісті франків, тоді знизив до тисячі, до восьмисот, до семисот.
Пані Дамбрез грайливим тоном глузувала з цієї «тарадайки».
Перед тандитниками поставили скриньку із медальйонами, кутиками й срібними застібками, ту саму, яку він бачив, коли вперше обідав на вулиці Шуазель, і яка потім була в Розанетта, а потім вернулася до пані Арну; часто, коли вони гомоніли, його погляд зупинявся на цій скриньці; вона була пов'язана з найдорожчими споминами, і Фредерікова душа танула від розчулення, як тут пані Дамбрез мовила: