— А! Я це куплю.
— Але ж це річ нецікава, — сказав він.
Проте вона, навпаки, вважала, що скринька симпатична; оповісник всіляко вихваляв її доладність:
— Річ у стилі Відродження! Вісімсот франків, панове! Майже суцільне срібло! Злегка потерти крейдою — вся заряхтить!
Вона стала проштовхуватись крізь натовп.
— Що за дивна примха! — сказав Фредерік.
— Вам неприємно?
— Ні! Але навіщо може знадобитися така дрібничка?
— Хто зна? Може, для зберігання любовних листів?
Вона кинула погляд, який зробив прозорим її натяк.
— Тим більше підстав не відкривати таємниць померлих.
— Я не думала, що вона вже зовсім умерла. — І пані Дамбрез виразно промовила: — Вісімсот вісімдесят франків!
— Ваш учинок нехороший, — пошепки сказав Фредерік.
Вона засміялася.
— Дорога моя, це ж перша ласка, якої я у вас прошу.
— А знаєте, з вас не вийде люб'язного чоловіка.
Хтось накинув ціну; вона підняла руку:
— Дев'ятсот!
— Дев'ятсот! — повторив метр Бертельмо.
— Дев'ятсот десять… п'ятнадцять… двадцять… тридцять, — вигукував оповісник, раз у раз поглядом пробігаючи по присутніх і раз у раз повертаючи голову.
— Доведіть, що моя дружина розважлива, — сказав Фредерік.
Він повільно повів її до виходу.
Оцінювач продовжував:
— Ну ж бо, ну ж бо, панове! Дев'ятсот тридцять. Хто купує за дев'ятсот тридцять?
Пані Дамбрез, що вже підійшла до порога, зупинилася й голосно вигукнула:
— Тисяча франків!
Публіка стрепенулась, настала мовчанка.
— Тисяча франків, панове, тисяча франків! Більше нема охочих? Дивіться! Тисяча франків!.. Продано!
Молоточок із слонової кості опустився.
Вона передала свою картку, їй принесли скриньку.
Вона поклала її в муфту.
Фредерік відчув, як холод лещатами охопив його серце.
Пані Дамбрез увесь час тримала його під руку й не наважилася глянути йому в лице, аж поки вони не вийшли на вулицю, де на них чекала карета.
Вона шмигнула в карету, неначе злодій, що втікає від погоні, і, тільки всівшись, повернулася до Фредеріка. Він стояв із капелюхом у руці.
— Ви не сідаєте?
— Ні, пані!
Холодно вклонившись, він зачинив дверці і дав кучерові знак їхати.
Найперше Фредерік відчув радість, відчув себе знову вільним. Він був гордий, що помстився за пані Арну, заради неї пожертвувавши багатством; потім він став дивуватись із власного вчинку, і його охопила безмірна втома.
Наступного ранку слуга розповів йому новини. Було оголошено військовий стан, Законодавчі збори розпущено, частину народних представників запроторено до Мазаської в'язниці. Фредерік був так заклопотаний власними справами, що залишився байдужий до громадських.
Він написав достачальникам, що скасовує численні замовлення, призначені для його одруження, яке тепер здавалося йому ницою оборудкою; він проклинав пані Дамбрез, бо через неї трохи не допустився ганебного вчинку. Він забув про Капітаншу, навіть не турбувався долею пані Арну, думав тільки про себе, про самого себе, блукаючи серед уламків своїх мрій, хворий, смутний, занепалий духом; і, відчуваючи огиду до облудного середовища, де йому довелося так багато вистраждати, тепер він поривався до зеленої трави, провінційного супокою, до дрімотного життя під рідною стріхою, серед щирих сердець. Нарешті у середу він вийшов із дому.
На бульварі стояли численні групки людей. Час од часу проходив патруль і розгонив їх; але вони зараз же збиралися знову. Давали волю язикам, супроводили кпинами й лайкою військові загони, та тільки й того.
— Що? Невже не будуть битися? — спитав Фредерік якогось робітника.
Чоловік у блузі відповів:
— Нема дурнів умирати за буржуа! Хай самі дають собі раду!
А якийсь добродій, глянувши на того жителя передмістя, пробуркотів:
— Соціалісти — падлюки! Хоча б на цей раз удалося вигубити їх!
Фредерік не міг зрозуміти, звідкіля стільки люті, стільки тупості. Його огида до Парижа збільшилась, і через день він ранковим поїздом вирушив до Ножана.
Будинки скоро зникли, простерлись поля. Сидячи один у вагонному купе й простягти ноги на диванчику, він міркував про події останніх днів, про своє минуле. Йому пригадалась Луїза.