— Цей жевжик, — сказав Делор'є, — не такий собі простак, як можна гадати. А де ж Сізі?
Дюссардьє показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарів за чашею пуншу в товаристві рожевого капелюшика.
Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову.
Молода дівчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його «мій котик».
— Ну, годі! — осмикнув він дівчину. — Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене віконтом! Це буде вишукано, як за Людовіка Тринадцятого, за часів, коли ходили в м'яких чоботях, це мені до вподоби. Так, мої любі, ось моя давня пасія! Миле дівча, правда ж?
Він узяв її за підборіддя.
— Привітай цих панів! Це сини перів Франції! Я вожу з ними знайомство, щоб мене призначили послом!
— Який ви жартівник! — зітхнула мадмуазель Ватназ.
Вона попросила Дюссардьє провести її додому.
Арну подивився їй услід, потім повернувся до Фредеріка:
— Подобається вам ця Ватназ? Зрештою, ви в таких ділах невідверті! Гадаю, ви приховуєте свої захоплення?
Фредерік, геть побліднувши, став присягатися, що нічого не приховує.
— Таж невідомо, чи маєте ви коханку, — провадив Арну.
Фредерікові хотілося назвати наздогад абияке ім'я. Та все це могли переповісти їй. Він одказав, що справді в нього немає коханки.
Торговець покартав його за це.
— Сьогодні ввечері вам трапилася добра нагода! Кожен вертається звідціля з жінкою. Чому ж ви не зробили, як інші?
— А ви? — сказав Фредерік, не стерпівши такого чіпляння.
— О! Я, мій любий! Тут є різниця! Я ж вертаюся до власної жінки!
Він покликав кабріолет і зник.
Приятелі подалися пішки. Віяв східний вітерець. Обидва мовчали. Делор'є шкодував, що не «блиснув» перед видавцем журналу, а Фредерік поринув у тугу. Нарешті він зауважив, що бал видався йому безглуздим.
— А хто винен? Якби ж ти не покидав нас для свого Арну!
— Ет! Усе, що б я не затіяв, було б зовсім ні до чого!
Але в клерка були свої теорії. Щоб чогось домогтися, досить лише сильно захотіти.
— Однак сам ти щойно…
— Чхати я хотів на те! — вихопився Делор'є, обриваючи натяк. — Стану я зв'язуватися з бабами!
І він заходився викривати їхню манірність, їхню тупість; одне слово, вони йому осоружні.
— Та не хизуйся! — сказав Фредерік. Делор'є замовк. Потім раптом запропонував:
— Хочеш, ідем у заклад на сто франків, що я вкоськаю першу-ліпшу?
— Згода!
Першою трапилась їм брудна жебрачка, і вони стали втрачати надію, як раптом посеред вулиці Ріволі побачили високу дівчину з пакуночком у руці.
Делор'є підійшов до неї під арками. Вона метнулася в бік Тюїльрі й невдовзі вийшла на площу Каруселі, оглядаючись праворуч і ліворуч. Потім кинулась за фіакром; Делор'є наздогнав її. Він ішов поруч неї й розмовляв, красномовно жестикулюючи. Нарешті вона взяла його під руку, і вони попростували вздовж набережних. Дійшовши до Шатле, вони хвилин двадцять походжали туди-сюди по тротуару, немов два матроси на вахті. Та ось вони перейшли Банківський міст, перетяли Квітковий базар і опинилися на Наполеонівській набережній. Фредерік слідом за ними ввійшов у під'їзд. Делор'є натякнув, що він їм заважатиме і йому залишається тільки піти за їхнім прикладом.
— Скільки там у тебе зосталося?
— Дві монети по сто су!
— Цього досить! На добраніч!
Фредеріка опанував той подив, який відчуваєш, побачивши, що жарт вийшов на користь. «Він глузує з мене, — подумав Фредерік. — А що, коли я піднімусь?» Делор'є, чого доброго, подумає, що він заздрить його амурній пригоді? «Начебто я сам не знаю любові, та ще стократ незвичайнішої, шляхетнішої й щирішої!» Його охопила якась лють. Він опинився біля під'їзду пані Арну.
Жодне вікно її помешкання не виходило на вулицю. Проте він зупинився і втупився поглядом у фасад, так ніби міг пробитися ним крізь мур. Зараз вона, мабуть, спочиває, безтурботна, як сонна квітка; її прекрасне чорне волосся розмаялось на мереживі подушки, уста напіврозтулені, рука підкладена під голову.
Йому привиділась і голова Арну. Він відійшов геть, щоб уникнути такого видіння.
На думку йому спала порада Делор'є, і він жахнувся. Тоді він повернув назад і довго тинявся по вулицях.