З наступного дня Фредерік на повну силу взявся до роботи.
Він бачив себе в залі суду зимового вечора, коли промова оборонця наближається до кінця, коли обличчя присяжних бліді, і під натиском збуреного натовпу тріщать перегородки; він промовляє вже чотири години, підсумовує всі свої доводи, висуває нові і з кожною фразою, з кожним словом, з кожним жестом чує, як ніж гільйотини, вже завислий над обвинуваченим, підіймається дедалі вище; потім бачив себе на трибуні палати депутатів, він — оратор, на чиїх устах порятунок усього народу; він топить супротивників своїми риторичними фігурами, розчавлює однією відповіддю; в голосі його чуються і громи, і музичні інтонації, іронія, пафос, гнів, велич. Вона також там, десь у натовпі, вона ховає під вуаллю сльози захоплення; потім вони зустрічаються; і вже ні розчарування, ні наклепи, ні образи не обходитимуть його, якщо вона скаже: «Ох, як чудово!» — і проведе по його чолу своїми ніжними пальчиками.
Ці образи, як маяки, сяяли на його життєвому обрії. Його збуджений розум став гнучкіший і міцніший. До серпня він замкнувся в себе вдома і склав останній іспит.
Делор'є, що на превелику силу підтягував його знову до другого іспиту в кінці грудня і до третього — в лютому, дивувався з його запалу. Ожили колишні надії. Через десять років Фредерік повинен стати депутатом, через п'ятнадцять — міністром. А чому ж ні? З його спадщиною, яка йому швидко дістанеться, він зможе спершу заснувати газету; це буде початком; а далі час покаже. Що стосується його, Делор'є, то він, як і раніше, мріяв про кафедру на юридичному факультеті і свою докторську дисертацію захистив так успішно, що заслужив похвали професорів.
Через три дні після нього Фредерік захистив свою. Перед від'їздом на канікули він вирішив улаштувати пікнік і тим самим завершити суботні збіговиська.
На тій гулянці в нього піднявся настрій. Пані Арну тепер була у своєї матері в Шартрі. Але незабаром він із нею зустрінеться знову і кінець кінцем стане її полюбовником.
Делор'є, саме цього дня допущений до ораторських вправ на набережній Орсе, виголосив промову, що була зустрінута гучними оплесками. Хоча звичайно стриманий, цього разу він підпив і за десертом сказав Дюссардьє:
— Ти — людина чесна! Коли я розбагатію, зроблю тебе своїм управителем.
Всі були щасливі. Сізі не думав закінчувати курсу; Мартінон для дальшого придбання досвіду збирався в провінцію, де його буде призначено помічником прокурора; у Пеллерена були наміри взятися до великої картини на тему «Геній революції»; Юссоне на тім тижні мав читати директорові театру Відпочинок сюжет п'єси і в успіхові не сумнівався.
— Побудову драми буде схвалено! Пристрасті — досить я вже тертий, щоб на них розумітися; а що стосується дотепності — то це мій фах!
Він підстрибнув, став на руки й кілька разів пройшов навколо стола.
Ця хлоп'яча витівка не розвеселила Сенекаля. З пансіону, де він служив, його витурили за те, що він одлупцював якогось дворянського синка. Терплячи все більші злидні, він винуватив у тім суспільний лад, проклинав багачів; свої почуття він виливав перед Режембаром, дедалі більше розчарованим, засмученим, вередливим. Громадянин удався тепер до бюджетних справ і звинувачував камарилью в тому, що вона втрачає в Алжирі мільйони.
Він не міг заснути, не зазирнувши в шиночок «Александр», тому й зник іще об одинадцятій. Решта розійшлися пізніше; прощаючись із Юссоне, Фредерік дізнався від нього, що пані Арну мала вернутися напередодні.
Він подався в контору диліжансів замінити квитка, щоб виїхати на день пізніше, і годині о шостій вечора прийшов до неї. Повернення її, сказав воротар, відкладено на тиждень. Фредерік пообідав на самоті, а потім тинявся по бульварах.
Над дахами простиралися довгі, мов шарфи, рожеві хмари; починали піднімати навіси над вітринами крамниць; із поливних бочок бризнула на пилюку вода, несподівана свіжість мішалася з пахощами кав'ярень, крізь одчинені двері яких було видно серед срібла й позолоти цілі снопи квітів, що відбивалися в високих дзеркалах. Повільно рухалась юрба. Стоячи групами, розмовляли на тротуарах чоловіки; проходили жінки, і в очах їхніх була млість, а на обличчях та блідість камелій, якої надає знемога від великої спеки. Щось неосяжне було розлите в повітрі, оповивало будинки. Ніколи Париж не видавався Фредерікові таким чудовим. Він бачив у майбутньому лише нескінченну низку років, повних кохання.