А той із шкури пнувся, аби тільки пробити собі дорогу. Легкодухість друга і його постійні скарги здавалися клеркові безглуздям. Незабаром їхнє листування зійшло майже нанівець. Усе своє вмеблювання Фредерік подарував Делор'є, що й далі жив у його квартирі. Мати час од часу починала мову про те; нарешті він зізнався, що подарував обставу, і мати його покартала. Саме тоді принесли йому листа.
— Що з тобою? — спитала вона. — Ти весь тремтиш!
— Нічого! — відповів Фредерік.
Делор'є сповіщав, що поселив у себе Сенекаля і вони вже два тижні живуть разом. Виходить, Сенекаль тепер серед речей, що пов'язані з подружжям Арну. Він може продати їх, робити щодо них зауваження, кепкувати. Фредерік почув себе враженим до глибини душі. Він пішов до себе в кімнату. Йому хотілося померти.
Мати покликала його. Їй потрібно було порадитись із ним щодо насаджень у саду.
Цей сад, на зразок англійського парку, посередині був розмежований штахетами, і одна половина належала дядечку Рокові, який мав іще й город при березі річки. Сусіди, що не ладили між собою, уникали появлятися в саду в ті самі години. Та після повернення Фредеріка старий почав частенько прогулюватися там і не скупився на люб'язності синові пані Моро. Він співчував молодикові, якому доводиться жити в глухому містечку. Якось він сказав йому, що пан Дамбрез питав про нього. Іншого разу він став розводитися про звичаї Шампані, де титул переходив до дітей по жіночій лінії.
— За тих часів ви були б вельможним паном, адже ваша матінка з роду де Фуванів. І що б не казали, справді, ім'я — це неабищо. Зрештою, — додав сусід, лукаво позираючи на Фредеріка, — все залежить від міністра юстиції.
Ці претензії на аристократичність навдивовижу не пасували до його вигляду. Росту він був низького, а просторий брунатний сюртук занадто побільшував довжину тулуба. Коли він скидав картуза, показувалося майже жіноче лице з гострющим носом; жовте волосся скидалося на перуку; віддаючи комусь низенький уклін, він своїм рединготом черкався стін.
До п'ятдесяти років він обходився слугуванням Катріни, родом з Лотарингії, його ровесниці, чиє лице було подзьобане віспою. А 1834 року пан Рок привіз із Парижа вродливу блондинку з овечим виразом обличчя й «царственою поставою». Незабаром вона бундючно походжала з великими сергами у вухах, а після народження дочки, записаної під ім'ям Елізабет-Олімпії-Луїзи Рок, усе прояснилося.
Катріна думала, що з ревнощів зненавидить дитину. Навпаки, вона полюбила її і оточила турботою, увагою та ласкою, щоб посісти місце матері і настроїти проти неї дитя, а досягти цього було легко, бо пані Елеонора зовсім занедбала малу, воліючи потеревенити зі своїми постачальниками. На другий же день після одруження вона побувала з візитами в домі супрефекта, перестала «тикати» служницям і вирішила, вважаючи це за добрий тон, триматися суворості у вихованні дитини. Вона була присутня на уроках; учитель, старий чиновник із мерії, не знав, на яку ступити. Учениця чинила спротив, діставала ляпаси, а потім плакала на колінах у Катріни, що завжди визнавала її правоту. Тоді жінки сварилися; пан Рок зацитькував їх. Він одружився з любові до дочки і не хотів, щоб її мучили.
Часто ходила вона в подертій білій сукенці й мереживних панталонах, але на великі свята її чепурили як принцесу, на злість міщанам, які, з огляду на її незаконне народження, забороняли своїм дітлахам дружити з нею.
Вона жила сама у своїм саду, гойдалася на релях, ганяла за метеликами, а то раптом зупиниться й спостерігає, як жук-бронзівка опускається на трояндовий кущ… Певно, такий спосіб життя надав її личку виразу водночас і відваги, і мрійливості. На зріст вона була така сама, як Марта, тим-то Фредерік за другої зустрічі з нею спитав її:
— Чи ви дозволите мені поцілувати вас, мадмуазель?
Дівчинка підняла голову й відповіла:
— З великою приємністю!
Але між ними були штахети.
— Треба на них вилізти, — сказав Фредерік.
— Ні, підійми мене.
Він нагнувся через штахети і, взявши її під пахви, поцілував в обидві щічки, а тоді так само поставив на місце; це повторювалося кілька разів.
Безпосередня, як чотирирічне дитя, вона, ледве почує, що йде її друг, кидалася йому назустріч або ховалася за дерево і дзявкала, ніби щеня, аби його налякати.