Нудьгуючи, Фредерік переходив з місця на місце; спершу він сів біля задньої стіни, тоді пересів праворуч, потім ліворуч, далі вмостився посередині канапи і розкинув руки. Але кіт, тихо ступаючи по оксамитовій спинці, налякав його тим, що раптом стрибнув до таці вилизати краплі сиропу; а господарів синок, непосидющий чотирирічний малюк, бавився брязкальцем на східцях конторки. Його матінка, маленька бліда жінка з попсованими зубами, безглуздо всміхалася. Що могло трапитися з Режембаром? Фредерік чекав на нього, впадаючи в невимовну розпуку.
Дощ, неначе град, торохтів по піднятому верху кабріолета. Крізь одслонену муслінову фіранку він бачив на вулиці бідолашну конячину, що стояла непорушніша за дерев'яну. Між колесами, саме посередині, стічний рівчачок перетворився на справжній потік; кучер накрився фартухом і дрімав, а проте, весь мокрий, стріпуючи з себе ручаї води, інколи позирав на двері, боячись, щоб його пасажир, бува, не чкурнув; якби погляди могли руйнувати щось, то Фредерік ущент розтрощив би годинника силою очей, втуплених у нього. Однак годинник цокав. Пан Александр походжав по залу, приказуючи: «Він прийде! Він неодмінно прийде!» — і, щоб розважити клієнта, заводив теревені, говорив про політику. Він у своїй люб'язності дійшов до того, що запропонував зіграти партію в доміно.
О пів на п'яту Фредерік, що мордувався отут од дванадцятої години, нарешті підвівся й сказав, що більше чекати не буде.
— Я вже й сам нічого не второпаю, — з простодушним виглядом одповів господар. — Це вперше пан Леду не приходить!
— Що? Пан Леду?
— Авжеж, добродію!
— Я ж казав: Режембар! — нетямлячись, вигукнув Фредерік.
— Ба ні! Даруйте! Ви помилились! Правда ж, пані Александр, цей добродій сказав: Леду? — І звернувся до офіціанта: — Адже ж і ви чули так само, як я?
Офіціант, мабуть, щоб помститися за щось господареві, обмежився посмішкою.
Фредерік наказав їхати на бульвари, обурений, що згаяв час, лихий на Громадянина і палко прагнучи побачити його, ніби якогось бога; він рішуче постановив собі витягти його з глибин хоча б найвіддаленішого винного погреба. Екіпаж дратував Фредеріка, і він одпустив його; думки в голові плутались; потім усі назви кафе, що їх згадував при ньому цей бовдур, раптом спалахнули разом у його пам'яті, немов тисячі вогнів феєрверка: кафе «Гаскар», кафе «Грембер», кафе «Альбу», шиночок «Бордоський», «Гаванський», «Гаврський», «Беф-а-ля-Мод», «Німецька пивниця», «Матінка Морель»; і він одвідав їх усіх один по одному. Але в одному казали, що Режембар допіру вийшов, у другому — що він, може, прийде; в третьому — що його не бачили вже півроку; в іншому місці він напередодні замовив на суботу печеню з баранини. Нарешті, в шинкаря Вотьє Фредерік, одчинивши двері, зіткнувся з офіціантом.
— Чи знаєте ви пана Режембара?
— Аякже, добродію, звичайно, знаю! Я ж маю честь слугувати йому. Він нагорі, оце зараз дообідує.
І сам шинкар із серветкою під пахвою підійшов до Фредеріка.
— Ви, добродію, шукаєте пана Режембара? Він щойно був тут.
Фредерік вилаявся, але шинкар став запевнювати, що він неодмінно знайде його в Бутвілена.
— Даю вам слово честі! Він пішов трохи раніше, ніж звичайно, бо в нього ділове побачення з якимись панами. Але, ще раз кажу, ви його застанете в Бутвілена, на вулиці Сен-Мартен, номер дев'яносто два, другий під'їзд, двері ліворуч, антресолі — двері праворуч!
Нарешті крізь заслону тютюнового диму він побачив його в глибині дальньої кімнати, позад більярда; Режембар, опустивши голову, самотньо сидів замислений за кухлем пива.
— О! Як довго я вас розшукував!
Режембар, не встаючи зі стільця, протягнув йому лише два пальці й так, ніби вони бачились тільки-но вчора, проронив кілька незначних фраз з приводу відкриття сесії.
Фредерік перебив його і спитав якомога байдужіше:
— Як мається Арну?
На відповідь довелося чекати довго — Режембар полоскав горло своїм напоєм.
— Непогано!
— Де ж він тепер мешкає?
— Та… по вулиці Параді-Пуассоньєр, — відповів здивований Громадянин.
— Який номер?
— Тридцять сім; далебі, ви дивак!
Фредерік устав.
— Що, ви вже йдете?
— Так, так, мені треба їхати, я й забув, що в мене справи. Бувайте!
Із шиночка Фредерік, неначе його підганяв теплий вітер, помчав до Арну з тією надзвичайною легкістю, яку відчувають лише вві сні.