Невдовзі він опинився перед дверима на площадці третього поверху; задзеленькав дзвоник і з'явилася служниця, крізь відчинені другі двері було видно пані Арну, що сиділа біля каміна. Арну підхопився й обняв Фредеріка. На колінах у неї сиділо хлоп'я років трьох; її дочка, тепер такого самого зросту, як і вона, стояла по другий бік каміна.
— Дозвольте відрекомендувати вам ось цього пана, — сказав Арну, взявши під пахви сина.
І він кілька хвилин забавлявся, високо підкидаючи й на льоту підхоплюючи малого.
— Та ти його вб'єш! О Господи! Ну, перестань! — кричала пані Арну.
Але Арну присягався, що нема жодної небезпеки, підкидав сина і навіть лепетав ласкаві слова на своїй марсельській говірці.
— Ах ти, мій карапузику, моє курчатко, мій любий соловеєчку!
Потім став розпитувати Фредеріка, чому він так довго не писав, чим він там займався і що змусило його вернутися.
— А я тепер, дорогий друже, торгую фаянсом. Але поговорімо про вас.
Фредерік покликався на тривалий судовий процес, на материну недугу, наголошуючи останнє, щоб показати себе з кращого боку. Коротше: тепер він має остаточний намір оселитися в Парижі; про спадщину він завбачливо промовчав, боячись, щоб тим не пошкодити своєму минулому.
Фіранки, як і меблі, були з вовняного штофу брунатного кольору; в узголів'ї ліжка лежали дві подушки; в каміні грівся на вугіллі чайник; абажур лампи, що стояла на краю комода, затінював кімнату. Пані Арну була в синім мериносовім капоті. Дивлячись на вичахлий у каміні жар і поклавши одну руку на плече хлопчині, вона другою розв'язувала йому на кофтині тасьомку; малий, у самій лише сорочечці, зарюмсав, чухаючи собі голівку, точнісінько, як син пана Александра.
Фредерік гадав, що задихнеться з радості; але пристрасті, перенесені зі звичного місця в інше, вгасають, і коли він побачив пані Арну не в тому оточенні, в якому знав її досі, йому здалося, ніби вона втратила щось, якось підупала, одне слово, стала не та, що була. Власний сердечний спокій прикро вразив його. Він запитав про давніх друзів, про Пеллерена та інших.
— Я рідко бачуся з ними, — сказав Арну.
Вона додала:
— Ми більше не приймаємо, як бувало!
Чи не був це натяк, що його вже не запрошуватимуть? Але Арну, розмовляючи й далі по-дружньому, дорікнув Фредерікові, що той не прийшов до них запросто пообідати, і став пояснювати, чому перемінив заняття.
— Що накажете робити в часи такого занепаду, як зараз? Велике малярство вийшло з моди. Зрештою, будь-де можна знайти місце для мистецтва. Ви ж знаєте, я люблю Прекрасне! Треба буде на днях повезти вас на мою фабрику.
І йому захотілося зараз же показати дещо зі своїх виробів у коморі на антресолях.
Підлога була заставлена блюдами, супницями, тарілками та великими мисками. Попід стінами стояли великі кахлі для ванних і туалетних кімнат із міфологічними сюжетами в стилі Відродження, а посередині здіймався до самої стелі стелаж з полицями на два боки, захаращений вазами для морозива, вазонами для квітів, свічниками, маленькими жардиньєрками та великими розмальованими статуетками, що зображали негра чи пастушку в стилі помпадур. Фредерікові наскучили пояснення Арну, до того ж він змерз і був голодний.
Він швидко подався в «Англійське кафе» і, розкішно вечеряючи, казав собі подумки: «Ну й добре ж я там виглядав зі своїми стражданнями! Вона ледве мене впізнала! Ото міщанка!»
І, відчувши несподіваний приплив сил, він прийняв егоїстичну ухвалу. Його серце здавалося йому таким самим твердим, як і стіл, на який він обіперся ліктями. Отже, тепер він може сміливо кинутись у світ. Йому спали на думку Дамбрези; він скористається знайомством із ними; потім згадав про Делор'є: «Хай йому всячина!» Однак він передав посильним записку, в якій призначав Делор'є зустріч на завтра в Пале-Роялі, щоб разом піти поснідати.
До Делор'є доля була не така прихильна.
Він подав на здобуття кафедри дисертацію «Про право духівниці», де наполягав на тому, що це право слід якомога більше обмежувати; оскільки ж опонент підбивав його на дурниці, то він наговорив їх більше ніж досить, а екзаменатори сиділи й бровою не повели. Потім цілком випадково темою його лекції стало питання про давність. Тут Делор'є дав волю щонайсумнішим теоріям: мовляв, старі претензії можна виставляти нарівні з новими; навіщо людину позбавляти її власності, якщо вона може довести права на неї хоча б тоді, коли минуло вже тридцять один рік? Це означало б ставити спадкоємця розбагатілого злодія в таке саме становище, як і чесну людину! Всі несправедливості освячуються широким тлумаченням цього права, що є тиранією, зловживанням сили. Він навіть вигукнув: