Фредерік пройшов передпокій, ще одну кімнату, тоді простору вітальню з високими вікнами і монументальним каміном, на якому стояли кулястий годинник та дві порцелянові вази страхітливих розмірів, звідки, ніби два золоті кущі, стриміли два канделябри з цілим жмутом свічок. По стінах висіли картини в манері іспанця Рібейри, велично спадали важкі портьєри, і в цьому опорядженні стилю ампір, у кріслах, консолях, столах було щось показне, бундючне. Фредерік мимохіть задоволено всміхнувся.
Нарешті він вступив до овальної кімнати з панелями рожевого дерева, щільно заставленої мініатюрними меблями; її освітлювало тільки одне дзеркальне вікно, що виходило в сад. Пані Дамбрез сиділа поблизу каміна, і якийсь десяток гостей утворював довкола неї кільце. Люб'язними словами привітавши Фредеріка, вона йому подала знак сісти, не виявляючи здивування, що так давно не бачила його.
Коли він увійшов, тут саме вихваляли красномовство абата Кера. Потім стали з приводу якогось нечистого на руку лакея бідкатися, що попсувалися служники, і пішли суди-пересуди. Стара пані Соммері простудилася, мадмуазель Тюрвізо виходить заміж, Моншарони вернуться не раніше як у кінці січня, Бретанкури також. Тепер заведено довго зоставатися в селі. І розкіш обстави ще більше підкреслювала убозтво цих розмов, хоч те, про що точилася розмова, було не таке безглузде, як сама манера говорити, — ні початку, ні кінця, ані будь-якої жвавості. А проте були тут люди обметані — колишній міністр, кюре великої парафії, кілька визначних державних діячів; і всі вони трималися в межах заяложених тем. В одних був вигляд знеможених удів, в інших — баришницькі норови, а старі добродії, які поприходили в супроводі своїх дружин, могли бути їхніми дідами.
Пані Дамбрез вітала всіх з однаковою люб'язністю. Ледве заходила мова про чиюсь хворобу, вона скорботно хмурила брови, але зараз же веселішала, тільки-но починали говорити про бали або вечори. Скоро їй доведеться відмовитись від цих розваг, бо вона бере до себе в дім чоловікову небогу, сироту. Стали вихваляти її самозречення: вона чинить, як справжня матір.
Фредерік приглядався до неї. Матова шкіра її обличчя здавалася пружною й свіжою, однак, позбавлена живого блиску, нагадувала законсервований плід. Зате волосся, завите на англійський лад, було ніжніше за шовк, блакитні очі сяяли, всі рухи — зграбні. Сидячи в глибині кімнати на канапці, вона гладила червоні торочки японського екрана, мабуть, для того, щоб показати свої довгі, вузькі, трохи худі руки з вигнутими на кінцях пальцями. На ній була сіра муарова сукня з високим комірцем, — достоту пуританка.
Фредерік запитав, чи не думає вона відвідати в цьому році Ла Фортель. Пані Дамбрез іще й сама не знала. Зрештою, він розуміє: в Ножані їй, певне, нудно. Тим часом гостей більшало. По килимах шелестіли й шелестіли сукні, дами, присівши на край стільця, стиха похихотівши і сказавши кілька слів, хвилин за п'ять від'їжджали зі своїми дочками. Скоро стало неможливо стежити за розмовами, і Фредерік уже намірився йти, як раптом пані Дамбрез сказала йому:
— Отже, по середах, пане Моро, гаразд? — цією одною фразою спокутуючи всю байдужість, виявлену до нього.
Він був задоволений. А проте, вийшовши на вулицю, глибоко зітхнув; і, відчуваючи потребу не в такому штучному середовищі, Фредерік пригадав, що повинен зробити візит Капітанші.
Двері до передпокою були відчинені. Вибігли дві гаванські болонки. Почувся голос:
— Дельфіно! Дельфіно! Це ви, Феліксе?
Він далі не заходив; собачки й досі дзявкали. Нарешті з'явилась Розанетта в пеньюарі з білого мусліну, оздобленому мереживом, у турецьких туфлях на босу ногу.
— Ох, даруйте, пане! Я прийняла вас за перукаря. Одну хвилину! Зараз вернусь!
І він зостався один в їдальні.
Віконниці були позачинювані. Фредерік пройшовся поглядом по кімнаті, пригадуючи метушню тієї ночі, і тут помітив на столі чоловічий фетровий капелюх, старий, пом'ятий, заяложений, гидкий. Чий же це капелюх? Зухвало виставивши свою подрану підкладку, він, здавалося, казав: «А я на все чхав! Я тут господар!»
Капітанша вийшла знову. Вона взяла капелюха, відчинила двері до теплиці, викинула його туди, зачинила двері (тим часом інші двері відчинилися й зачинилися) і, провівши Фредеріка через кухню, впустила його до своєї туалетної кімнати.
З першого погляду було видно, що в усьому домі це найулюбленіше місце, сказати б, його справжній духовний осередок. Стіни, крісла й пружний широкий диван були оббиті ситцем із густим листяним візерунком; на білому мармуровому столі стояли дві великі миски з голубого фаянсу; скляні полички, що утворювали над ним ніби етажерку, були захаращені флаконами, щітками, гребенями, косметичними олівцями, пуделками з пудрою; в високому трюмо відбивався вогонь, що горів у каміні; з ванни звисало простирадло, в кімнаті пахло сумішшю мигдалю й смирни.