Выбрать главу

Дюссардьє знав про це більше, бо його хазяїн, пан Муссіно, справлявся про Арну в банкіра Оскара Лефевра, і той відповів, що вважає Арну людиною несолідною, йому доводилося переписувати векселі.

Десерт закінчився; перебралися в вітальню, обтягнуту, як і в Капітанші, жовтим шовком і обставлену в стилі Людовіка XVI.

Пеллерен кинув докір Фредерікові, що він не віддав переваги неогрецькому стилеві; Сенекаль тер сірники об шпалери; Делор'є втримувався од зауважень, зробивши лише одне щодо бібліотеки: назвав її бібліотекою малої дівчинки. Тут було зібрано більшу частину сучасних авторів. Поговорити про їхні твори не було змоги, бо Юссоне зараз же починав розповідати анекдоти про них самих, критикував їхній вигляд, поводження, костюми, вихваляючи якихось літераторів п'ятнадцятого рангу, ганячи першорядні таланти і, звісно, побиваючись над сучасним занепадом. У будь-якій сільській пісеньці більше поезії, ніж у всій ліриці XIX сторіччя; Бальзака перехвалили, Байрона уже знищено, Гюго нічого не тямить у театрі тощо.

— Чому ж, — спитав Сенекаль, — у вас нема книжок наших поетів-робітників?

А пан Сізі, що цікавився літературою, здивувався, що не бачить на Фредеріковім столі «якихось новітніх фізіологій — фізіології курця, рибалки, митного чиновника».

Гості так допекли господареві, що йому кортіло витурити їх геть. «Ну ж і дурень я!» І, відвівши вбік Дюссардьє, він запитав, чи не може йому в чомусь допомогти.

Славний хлопець розчулився. Але він служить касиром і нічого не потребує.

Потім Фредерік повів Делор'є до себе в спальню і дістав із шухляди дві тисячі франків.

— На, друзяко, бери! Це решта моїх давніх боргів.

— Ну… а як же газета? — спитав адвокат. — Ти ж добре знаєш, я вже говорив про це з Юссоне.

А коли Фредерік сказав, що зараз йому «трохи сутужно», той ущипливо посміхнувся.

Після лікерів пили пиво; після пива — грог; знов запалили люлечки. Нарешті о п'ятій годині гості порозходилися; вони простували поруч, не розмовляючи, аж раптом Дюссардьє сказав, що Фредерік чудово їх пригостив. Усі погодилися.

Юссоне зауважив, що сніданок був важкуватий. Сенекаль розкритикував обставу помешкання, назвавши її нікчемною. Сізі був такої самої думки. Там нема й сліду «особливої познаки».

— Мені здається, — мовив Пеллерен, — що він, безперечно, міг би замовити в мене картину.

Делор'є мовчав, маючи в кишені панталон банкові білети.

Фредерік залишився сам. Він думав про своїх друзів і відчував, що його ніби відмежовує од них глибокий рів, повний темряви. Ось він протягнув їм руку, проте його щирість не викликала в них відгуку.

Він пригадав, що Пеллерен і Дюссардьє говорили про Арну. То, звичайно, вигадки, наклепи. Але з якої речі? І він уже бачив, як зубожіла пані Арну, плачучи, розпродує своє умеблювання. Ця думка мордувала його цілісіньку ніч; на другий день він подався до неї.

Не знаючи, як їй передати те, що йому стало відомо, він у розмові, ніби між іншим, спитав, чи Арну й досі посідає бельвільські ділянки.

— Так, і досі.

— Він тепер, здається, член товариства по видобутку фарфорової глини в Бретані?

— Так.

— На фабриці все йде гаразд, правда ж?

— Авжеж… я думаю. — І, відчуваючи, що він не зважується щось сказати, запитала: — Що з вами? Ви мене лякаєте!

Тоді він розповів їй про історію з переписуванням векселів. Вона опустила голову і мовила:

— Я так і підозрювала!

Справді, Арну заради вигідної спекуляції відмовився продавати свої ділянки, заставив їх за велику суму і, не знаходячи покупців, вирішив поправити справу спорудженням фабрики. Витрати переважили кошторис. Більше вона нічого не знала; а він уникає будь-яких розпитувань і знай запевнює, що «все йде гаразд».

Фредерік намагався її заспокоїти. Може, це труднощі тимчасові. Зрештою, коли він щось довідається, то повідомить їй.

— Ох, так! Прошу вас! — сказала вона і склала руки з чарівним виразом благання.

Отже, він може бути їй корисним. Він входить у її життя, в її серце!

З'явився Арну.

— От чудово! Ви зайшли, щоб повезти мене на обід!

Спантеличений Фредерік промовчав.

Арну поговорив про різні дрібниці, потім попередив дружину, що повернеться дуже пізно, бо в нього побачення з паном Удрі.

— У нього вдома?

— Ну звичайно, у нього.

Спускаючись по східцях, він признався, що Капітанша сьогодні вільна, і вони разом поїдуть повеселитися в «Мулен Руж», а що він завжди мав потребу комусь відкрити серце, то попросив Фредеріка, щоб той провів його аж до Розанеттиного дому.