Фредерік зауважив, що «іншого», як йому здається, вже знайдено і зовуть його паном Удрі.
— Овва! — сказала Розанетта. — Ну й що з того? — І далі зі слізьми в голосі: — Адже я у нього прошу так мало, а він, тварюка, не хоче! Не хоче! Що ж до обіцянок — о! — то інша справа.
Він пообіцяв їй навіть четверту пайку прибутків од горезвісної фарфорової глини; жодних прибутків вона й в очі не бачила, як і кашемірової шалі, якою він уже півроку дурить її.
Фредерік одразу вирішив було зробити їй цей подарунок. Проте Арну міг зрозуміти, ніби приятель хоче тим самим провчити його.
Попри все те він добряга, його дружина сама це казала. Але який навіжений! Замість того щоб приймати гостей у себе, він тепер щодня запрошує знайомих до ресторану. Він купує речі зовсім непотрібні, скажімо, золоті ланцюжки, настінні годинники, всіляке домашнє начиння. Пані Арну навіть показала Фредерікові в коридорі силу-силенну чайників, грілок, самоварів. Нарешті вона якось призналася йому, що її непокоїть: Арну змусив її підписати вексель на ім'я пана Дамбреза.
Тим часом Фредерік не зрікався літературних намірів, які в певному розумінні були для нього справою честі. Він хотів написати історію естетики — підсумок його розмов із Пеллереном; потім — зобразити в драмах різні моменти французької революції і, під посереднім впливом Делор'є та Юссоне, збирався створити велику комедію. Під час роботи часто виринало перед ним обличчя то однієї, то другої жінки; він опирався бажанню побачити одну з них, та незабаром піддавався спокусі, а вернувшись од пані Арну, ставав іще сумніший.
Якось уранці, коли він біля каміна вдавався в меланхолію, ввійшов Делор'є. Сенекалеві підбурливі речі наполохали його патрона, і він знову опинився без засобів до існування.
— Що ж я тут, по-твоєму, можу зробити? — мовив Фредерік.
— Нічого! Грошей у тебе нема, я знаю. Але чи не зміг би ти підшукати йому якесь місце через пана Дамбреза або Арну?
Цьому, останньому, можливо, потрібні інженери на його фабриці. Фредерікові сяйнула думка: Сенекаль міг би повідомляти його про відсутність чоловіка, передавати листи, помагати в багатьох випадках, які можуть трапитись. Чоловіки завжди роблять один одному такі послуги. Зрештою, він добере способу скористатися Сенекалем таким чином, що той і не здогадається. Доля посилає йому помічника, це добрий знак, нехтувати ним не слід; і, вдаючи, ніби те йому байдужісінько, він відповів, що справу, мабуть, пощастить залагодити і що він за неї візьметься.
Фредерік узявся за неї негайно. В Арну було багато мороки з фабрикою. Він шукав мідно-червону китайську фарбу; але його фарби щезали при випалюванні. Щоб запобігти розтріскуванню фаянсу, він підмішував до глини вапна; та вироби ставали ламкі, емаль на рисунках бралася пухирчиками, великі пластинки жолобилися, і він, приписуючи ці невдачі поганому устаткуванню фабрики, хотів замовити нові дробарки, нові сушарні. Фредерік пригадав деякі з цих недоладностей і, зайшовши до Арну, сказав, що натрапив на людину вельми тямущу, здатну винайти знамениту червону фарбу. Арну аж підстрибнув на радощах, потім, вислухавши все, відповів, що йому нікого не треба.
Фредерік заходився вихваляти надзвичайні знання Сенекаля — воднораз інженера й рахівника, пречудового математика.
Фабрикант погодився на зустріч із Сенекалем.
Обидва вони засперечалися про оплату. Тоді Фредерік, утрутившись у справу, все влаштував, і в кінці тижня угоду було укладено.
Але фабрика знаходилась у Крейлі, тому Сенекаль не міг Фредерікові ні в чому допомагати. Ця думка, дуже проста, засмутила Фредеріка, як справжня невдача.
Він зрозумів: що більше справи відриватимуть Арну від дружини, то більше він сам зможе розраховувати на успіх у неї. Тоді взявся він вихваляти Розанетту, вказав Арну на все, чим той завинив перед нею, передав її невиразні погрози, почуті за останньої зустрічі, навіть згадав про кашемірову шаль, не приховуючи й того, що Розанетта звинувачує його в скнарості.
Арну, ображений цими докорами (та ще й занепокоєний), приніс Розанетті шаль, але посварив її за те, що вона поскаржилась Фредерікові; а коли вона сказала, що тисячу разів нагадувала йому про обіцянку, він став запевнювати, нібито забув, бо надто заклопотаний справами.
Другого дня Фредерік прийшов до неї. Хоч була вже друга година, Капітанша вилежувалась, а біля самого її узголів'я Дельмар за круглим столиком доїдав шматок паштету. Вона ще здалеку вигукнула: «Отримала! Отримала!» — тоді, взявши Фредеріка за вуха, поцілувала в лоб, довго дякувала, казала йому «ти» і навіть захотіла посадити його на своє ліжко. Її гарні ніжні очі блищали, вологий рот усміхався, округлі руки висувалися із сорочки без рукавів, і час од часу він відчував крізь батист пружні форми її тіла. Дельмар увесь цей час поводив очима: